Плескач оповідав те про княжі справи, що знали всі острожане, а що кульчичан дуже цікавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус і запам'ятовував, щоби відтак дідові Грицькові розповісти. Хлопці цікаво й радо слухали, бо відтепер їх доля була зв'язана на довгі часи з тим славним паном на Острозі.
Вже стало сонце хилитися на захід. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.
Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанію солярів, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львів, значиться, поза той страшний Янівський ліс.
Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усім було жаль. Розставалися на довгі літа, а може, ніколи вже не побачаться. Це в божих руках.
Степан не втерпів, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:
— Хлопці, вчіться, слухайте старших, не зробіть сорому нашому шляхетському родові Жмайлів.
— А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рідних, — говорила Плескачиха їм услід.
V
Плескачі справді любили кульчичан. Вони раділи, як на них з усіх сторін спливали похвали за їх пильність і статечність. Хлопці розвивалися і росли-таки на очах. В міру того Плескач більше про них непокоївся.
— Занадто вони вирізняються від своїх товаришів, більше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх і не намовив до козакування, — говорив часто Плескач до своєї жінки. — Не одного він уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.
І справді, одної неділі пішов до о. Дем'яна і розповів свою турботу:
— Знаю, що вони будуть лицарями, і така доля їх не мине, але на мій простий розум виходить, що вони сотворені на щось кращого, що більшу користь принесе нашій православній церкві і нашому народові, як піти в козаки і там або голови молодецькі зложити, або в ясир попадуть, або... на колі згинуть...
О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, і каже:
— На тих хлопців я маю особливе око. І їх милість не байдужий. Ми їх уже заздалегідь до чого іншого призначили, — то неабиякі голови. Не розумію, чого тобі за них так побоюватися?
Плескач помовчав хвилю, заки переміг себе, а далі каже:
— Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопці часто до мене заходять і чую їхні розмови. Северин — то вершок козацької досконалості, врешті, я і всі, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пішли б за ним на край світу, як уже багато бурсаків пішло. Отож я б прохав вашої милості звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопців не займав. Бо я також маю право піклуватися ними, — дав мені його їх батько.
— Про таке, то я й не подумав, і не думаю. Знаю, що мій брат Северин не раз мені про хлопців говорив, що вони йому по нутру, але то він без мого відома й дозволу не зробить, щоб дітваків баламутити.
— Ваша милосте, поки ваша милість про це довідаються, поки попросить дозволу, може бути запізно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клітки і поминай, як звали, а велика була би шкода. На мій простий розум, треба б забезпечитися наперед.
— То я тебе розумію так, щоб я Северина остеріг.
— Так, так, ваша милосте, я сам не смів того договорити, я дуже прошу. — Плескач поклонився о. Дем'янові в пояс.
— Можна й так, при найближчій стрічі поговорю з ним.
Плескач був дуже радий, начеб любих хлопців за десять замків заховав.
О. Дем'ян додержав слова і при першій стрічі заговорив до брата:
— Ти знаєш оцих пришельців од Самбора?
— Того лучника Петра і того двобійника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замітні між бурсацькою юрбою. З них лицарі вийдуть.
— Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще діти.
— А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
— А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод...
-А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин і розсміявся. — От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.
— Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.
— Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.
— І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.
— Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.
При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.
— Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?
Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:
— А чи пан Северин взяв би нас?
— Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.
Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:
— Ми ж і тут без паніматки живемо.
— Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.
Северин відійшов, думаючи: "Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові".
А хлопці знову думали собі таке:
— Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?
А Петро міркував таке:
— Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.
— Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.
Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.