Яких тільки розваг не відбулося за ті чудесні дванадцять годин, починаючи від хвилини, коли за обідом вистрілив перший корок із пляшки вина, і кінчаючи секундою, коли завмер останній порух смичка далеко за північ! Потонули, в безодні часу ті незрівнянні години, скрашені найблагороднішим вином, найвишуканішими стравами, найсолодшою музикою, найдотепнішими виставами і найкращими сценами. Відлунали найшаленіші танці. Де ж бо ще можна знайти таку гладеньку підлогу, таких чудових кавалерів і таких прегарних жінок?
О ви, жінки минулої доби, ви справді вміли прикрашати бенкет. Хто наближався до вас, той відчував, як по жилах його розливається вогонь, натхнення й молодеча снага. Варто було витрачати золото на воскові свічки, що осявали вашу красу, на вино, що будило у ваших серцях радість, варто було задля вас збивати в танцях черевики до дірок і водити смичком доти, доки знеможено опадала рука.
О ви, жінки минулої доби, то ви тримали ключ до брами раю.
У залах Екебю роїлося від найвродливіших із вас. Була там молода графиня Дона, свавільна й весела, жадібна до розваг і танців, як і годиться двадцятирічній жінці, були три гарні дочки окружного судді з Мункерюда і веселі панночки з Берги, була Анна Шернгек, в тисячу разів краща, ніж перше, в тихому смутку, що пойняв її тієї ночі, коли за нею гналися вовки, було багато-багато інших жінок, що їх і досі пам'ятають люди, хоч скоро забудуть, була навіть прекрасна Мар'яна Сінклер.
Ця славетна зірка королівського двору, оздоба графських палаців, цариця вроди, що по всій країні тішилась пошаною, що скрізь, де тільки з'являлася, запалювала серця коханням, ласкаво погодилась також прийти на бал кавалерів.
Тієї пори багато блискучих наймень додавало Вермландові слави. Веселі діти цієї гарної землі мали ким пишатися, та коли заходила мова про найпрекрасніших жінок, ніколи не забували назвати Мар'яну Сінклер.
Тоді всі тільки й говорили про неї, про графські корони, пропоновані їй на голову, про мільйони, складувані їй до ніг, про лицарські мечі і лаврові вінки, що пробували зманити її своїм блиском.
Вона була не тільки вродлива, а й дотепна та освічена. Найрозумніші люди тієї доби залюбки заходили з нею в розмову. Вона сама нічого не писала, одначе багато її думок, висловлених приятелям-поетам, потім оживало в їхніх піснях.
У Вермланді, в краю ведмедів, вона гостила не часто. Життя її минало в подорожах. Її батько, багатий Мельхіор Сінклер, сидів з дружиною вдома, в Б'єрне, а Мар'яні дозволив їздити до своїх значних приятелів у великих містах і в могутніх замках. Він любив оповідати, скільки вона тратила грошей, обоє старих грілися в промінні Мар'яниної слави і були тим щасливі.
А Мар'янине життя було — самі розваги. Всі її обожнювали, повітря навколо неї було насичене коханням, кохання було її світ і її світло, її щоденний хліб.
Часто вона сама закохувалася, навіть дуже часто, але те почуття не було таке довге, щоб з нього викувати пута й зв'язати її на все життя.
— Я чекаю на дужого звитяжця, — не раз казала вона. — Досі ніхто ще задля мене не здолав жодного валу і не перебрався через жоден фортечний рів. Усі приходили сумирні, без шалу в погляді й зухвальства в серці. Я чекаю на героя, що примусить мене забути себе саму, чекаю на таке могутнє кохання, що повинна буду скоритися йому. А з того кохання, що я досі знала, розум мій завше глумився. Її присутність додавала словам вогню і моці винові. Її полум'яна душа підганяла смичок, танок ставав легший і п'янкіший, коли вона своєю ніжкою доторкалася підлоги. Вона вражала красою в живих картинах, надавала чару виставам, її гарні вуста…
Цитьте, то була не її вина, вона й на думку собі не покладала такого! Винні балкон, місячне світло, мереживний серпавґок, лицарський обладунок і спів. Самі вони, бідолахи, були не винні.
Все те, що накоїло стільки лиха, влаштовано з добрим наміром. Патрон Юліус, що розумівся на всьому, влаштував живу картину, навмисне, щоб Мар'яна сяйнула в усій своїй звабі.
Перед коном, спорудженим у великій залі, сиділа з сотня глядачів і дивилася на жовтий іспанський місяць, що плив по темному небу. Вулицею Сеівільї скрадливо надійшов якийсь Дон-Жуан і спинився під обплетеним плющем балконом. Він перевдягся на ченця, але з-під рукавів висувалися мереживні манжети, а з-під поли — виднів кінець блискучої шпаги.
Перевдягнений заходився співати:
Дівочих не цілую губ,
І дзбан солодкого вина
Мене вже не кортить.
І личка чар мені не люб.
А стане часом дивина,
Що брівкою моргне вона, —
Моє вже серце спить.
Найкраща з-поміж ясних зір,
Сеньйоро, серця не буди,
На вид твій я тремчу.
Сутана й чотки — мій убір,
Мадонна — всі мої світи,
А спрагу гасить глек води.
Від тебе я втечу!
Коли він замовк, на балкон вийшла Мар'яна, одягнена в чорну оксамитову сукню й мереживний серпанок. Вона перехилилася через поруччя і неквапом, лукаво заспівала:
Чого ж ви, отче, в глупу ніч
Під мої вікна забрели?
Гріхи мені прощать?
А тоді раптом додала жваво, з серцем:
О ні, либонь, не в тому річ!
Стирчить он шабля з-під поли,
І ще слова не відгули,
Вже остроги бряжчать!
На ці слова чернець скинув рясу, — під балконом тепер стояв Єста Берлінг у лицарському вбранні, гаптованому шовком і золотом. Він не зважив на слова красуні, навпаки — зіп'явся на один із стовпів, що підтримували балкон, переліз через поруччя і, як хотів того патрон Юліус, упав навколішки перед прекрасною Мар'яною.
Вона ласкаво всміхнулася й простягла йому руку для поцілунку. Поки молодята закохано дивилися одне на одного, завіса впала.
Обличчя в Єсти Берлінга було лагідне, як у поета, й мужнє, як у воїна, глибокі очі світилися зухвалістю й розумом, вони благали й погрожували. Він був сильний і гнучкий, палкий і чарівливий.
Завісу знову підняли й знову спустили, а вони за той час майже не ворухнулися. Єстині очі не відривалися від прекрасної Мар'яни, вони благали і погрожували.
Нарешті оплески стихли, завіса опала, і ніхто вже їх не бачив.
Раптом красуня Мар'яна схилилася й поцілувала Єсту Берлінга. Сама не знала чому, відчувала тільки, що мусить поцілувати. Він обняв її за шию, а вона все цілувала його.