Зате тут чути Лільєкрунову скрипку. Він у присмерку грає качучу. Грає без кінця. Обріжте струни, поламайте смичка! Навіщо ти граєш цей проклятий танок? Навіщо граєш тепер, коли фенрик Ернеклов лежить такий знеможений подагрою, що не годен ворухнути ногами? Ні, відберіть від нього скрипку й шпурніть у стіну, якщо він сам не хоче перестати!
Чи це качуча для нас, маестро? Хіба можна її станцювати на хисткій підлозі крила нахлібників, у тісних, закурених, масних від бруду стінах кавалерського житла, під низькою стелею? На якого ж біса ти граєш?
Чи це качуча для нас, нахлібників? За вікном свистить метелиця. Може, ти хочеш сніжинок навчити танцювати в лад, може, приграєш легконогим дітям володаря снігів?
Хіба є тут жіночі тіла, що тремтять, гарячою кров'ю збурені, хіба є замащені сажею ручки, що покидають горщики й хапають кастаньєти, чи босі ноги під закасаними подолами, чи подвір'ячко, вимощене мармуровими плитами, чи цигани, похилені над козицею і тамбурином, чи маврітанська аркада, місячне сяйво і чорні очі… Хіба все це тут є, маестро? А як нема, то відклади скрипку!
Кавалери сушать свій мокрий одяг перед коминком. Адже не годні вони підстрибувати в своїх підкованих чоботиськах з підошвою на цаль завтовшки? Цілий день вони бродили по глибокому снігу, цькували ведмедя. Ти гадаєш, що вони танцюватимуть у мокрій одежі з грубого сукна, в парі з патлатим ведмедиком?
Чи, може, є тут ясне, зоряне небо, червоні троянди в темних косах, п'янкі вечірні пахощі, природжена грація й кохання, що виростає з землі, спадає з неба і плине в повітрі, га, маестро? Навіщо ж ти силуєш нас тужити за всім цим?
Жорстокий, навіщо сурмиш клич стриноженому бойовому коневі? Рутгер Ернеклов лежить, прикутий до ліжка подагрою. Вбережи його від муки солодких спогадів, маестро! Він також носив колись сомбреро і барвистий серпанок на голові, мав оксамитовий каптан і ніж за поясом. Зглянься на старого Ернеклова, маестро!
Одначе Лільєкруна водно грає качучу, тільки качучу, і Ернеклов мучиться, мов коханець, що бачить, як ластівка летить до далекої домівки коханої, або як спраглий олень, що його мисливці женуть повз прохолодне джерело.
Лільєкруна відняв на хвилю скрипку від підборіддя.
— А пам'ятаєш, фенрику, Русалію фон Бергер?
Фенрик лається на всі заставки.
— Вона була легка, як промінь. Яскріла й танцювала, мов діамант на кінці смичка. Ти ж, фенрику, повинен добре знати її з театру в Карлстаді. Ми її там замолоду бачили, пам'ятаєш?
Ще б пак не пам'ятати! Вона була маленька, моторна і аж іскри кресала, як танцювала качучу. Вона всіх молодиків у Карлстаді вчила танцювати качучу й вистукувати кастаньєтами. На балу в коменданта фенрик танцював качучу з панною фон Бергер, обоє перебрані на іспанців.
А він її танцював, як танцюють під фіговими деревами, нід платанами, танцював, як іспанець, як справжній іспанець.
Ніхто в цілому Вермланді не міг зрівнятися з ним у танці, ніхто не танцював качучу так, щоб варто було згадати. Якого ж кавалера втратив Вермланд, коли подагра скувалд гнучкі суглоби Ернеклова, а на руках і ногах йому понаростали великі гулі! Який із нього був кавалер — стрункий, вродливий, лицар лицарем! Дівчата називали його красенем Ернекловом і не раз заходили в смертельну ворожнечу за один танок із ним.
Лільєкруна знову почав грати качучу, водно качучу, а Ернеклов полинув думкою в минуле.
Ось він стоїть, а коло нього Русалія фон Бергер. Вони якраз самі в прибиральні для артистів. Вона перевдягнена на іспанку, а він на іспанця. Вона дозволила йому поцілувати себе, тільки дуже обережно, бо в нього начорнені вуса. Потім вони танцюють. О, так танцюють тільки під фіговими деревами й платанами! Дівчина відступає, а він зухвало переслідує її, вона вдає неприступну, а він ображеного, вона ладна помиритися. Коли ж нарешті він падає навколішки й хапає дівчину в обійми, глядачі зітхають, зітхають із захвату.
Іспанець, справжній іспанець!
Саме в. цьому місці мелодії він нахилявся, витягав руки й ставив ногу так, ніби ширяв у повітрі. Яка грація! Хоч вирізьби його в мармурі.
Ернеклов сам не знає, що сталося, але він спускає ноги з ліжка, випростується, кланяється, тоді зводить руки, ляскає пальцями й хоче полинути по кімнаті, як за давніх часів, коли він носив такі тісні черевички, що їх доводилося надрізувати, щоб стягти з шкарпеток.
— Браво, Ернеклове! Браво, Лільєкруно, верни йому здоров'я своєю скрипкою.
Тіло його не слухає. Він не може стати на великий палець. Гойднувся двічі на одній нозі, і далі годі, падає на ліжко.
Прекрасний сеньйоре, ви постарілись. І сеньйорита, мабуть, також.
Тільки під платанами Гренади качучу танцюють вічно молоді гітани. Вічно молоді, як троянди, бо кожна весна приносить їх наново.
А може, пора вже обрізати струни на скрипці?
Ні, грай, Лільєкруно, грай качучу, тільки качучу! Вчи нас, що хоч ми сидимо тут, у крилі нахлібників, хоч тіла наші обважніли, а руки й ноги негнучкі, серцем ми завжди ті самі, завжди гарячі іспанці!
Коню, бойовий коню! Скажи, що ти любив гасло тривоги, хай навіть ти зв'язаний залізним путом, що до крові змуляло тобі ногу!
Розділ шостий
БАЛ В ЕКЕБІО
О ви, жінки минулої доби!
Про вас оповідати — що про небесне царство: такі ж бо ви прекрасні та ясні. Ви вічно молоді й вродливі, а лагідні, як материні очі, що дивляться на дитинча своє. Горнулись ви, м'які, мов білченята, до чоловічих сміливих грудей. Ніколи не тремтів ваш голос з люті і зморшками не бралося чоло, ніколи делікатні ваші руки не шерхли і не твердли.
Ви, чарівні святі, оздобними статуями стояли в домашньому храмі. Вам кадили пахощі й молилися, через вас кохання творило свої дива, і поезія оточила ваші голови блискучими золотими німбами.
О ви, жінки минулої доби, тут я оповім, як ще одна з вас віддала Єсті Берлінгові своє кохання.
Через два тижні після бенкету в Боргу відбувся бал в Екебю. Та ще й який бал! Старі люди всміхалися, розквітали й ніби аж молодшали, коли починали згадувати про нього. На той час в Екебю господарювали самі кавалери. Майориха тинялася десь попідтинню з жебрацькою торбою та костуром, а майор оселився в Ше. Він навіть не міг приїхати на бал, бо в Ше спалахнула віспа, і він боявся, що занесе хворобу далі.