Але винен був балкон, місячне світло, мереживний серпанок, лицарський стрій, пісня, оплески; самі вони, сердешні, були не винні. Вони цього не хотіли. Мар'яна не відмахнулася задля Єсти від графських корон, що ширяли в неї над головою, і не пройшла повз мільйони, що лежали біля її ніг, а він ще не забув Анни Шернгек. Ні, вони були не винні, жодне з них цього не хотіло.
Коло завіси нині поставлено лагідного Левенборга, як завжди усміхненого і з сльозами на очах. Заглиблений у спогади про свої незчисленні лиха, він 6е дуже придивлявся до справ цього світу і ніколи не вмів як слід їх оцінити. Коли він побачив, що Єста з Мар'яною прибрали іншу позу, то подумав, що так і треба, й почав знову піднімати завісу.
А молодята на балконі отямились аж тоді, як почули грім оплесків.
Мар'яна здригнулась і хотіла втекти, але Єста міцно притримав її і прошепотів:
— Не ворушися, вони гадають, що так задумано!
Він відчув, як Мар'яна затремтіла всім тілом, і жар поцілунків згас на її вустах.
— Не бійся, — прошепотів він. — Гарні губи мають право цілуватися! їм довелося стояти далі, бо завіса то підносилась, то спадала, і за кожним разом на них дивилося сто пар очей і сто пар рук гучно плескало. Ніхто й гадки не мав, що той поцілунок не був передбачений у живій картині. Адже приємно дивитися, як двоє вродливих людей грають ролі коханців. Ніхто не здогадувався, що ті поцілунки були не вдавані, ніхто не підозрював, що сеньйора тремтить із сорому, а лицар зі збудження. Всі думали, що вони й далі показують живу картину.
Нарешті Мар'яна з Єстою опинилися за лаштунками. Вона провела рукою по чолі й сказала:
— Я сама себе не розумію!
— Фе, як вам не соромно, панно Мар'яно, — скривився він і зневажливо махнув рукою, — Цілуватися з Єстою Берлінгом, фе!
Вона мимохіть засміялася.
— Всі знають, що Єсті Берлінгові не можна опертися. Я винна не більше за інших дівчат.
Вони по-товариському домовились нічого не давати взнаки, щоб гостям не закралася якась підозра.
— Я можу бути певна, що правда ніколи не випливе, пане Єсто? — запитала вона, вже наміряючись вертатися до гостей.
— Можете, панно Мар'яно. Кавалери вміють мовчати, не бійтесь.
Вона опустила вії, і на вустах її заграла дивна усмішка.
— А якби все-таки правда випливла, що тоді подумають про мене люди, пане Єсто?
— Нічого не подумають, вони знатимуть, що це все пусте. Вважатимуть, що поцілунку вимагали наші ролі і ми просто їх трохи довше грали.
І ще одне запитала Мар'яна, так само з опущеними віями, з чудною усмішкою на вустах:
— А ви, пане Єсто? Що ви думаєте про це?
— Думаю, що ви закохалися в мене, — пожартував він.
— Не думайте так! — і собі засміялася Мар'яна. — А то б мені довелося прохромити вас оцим іспанським кинджалом, щоб довести, що це неправда.
— Дорогі бувають жіночі поцілунки, — сказав Єста. — Невже за ваш треба платити життям?
Мар'яна метнула на нього поглядом гострим, як удар ножа.
— Я хотіла б зараз побачити вас мертвим, Єсто Берлінгу, мертвим!
Ці слова збудили в поетові давню тугу.
— Ох, якби це були не слова, якби це були стріли, що летять з темних зарослів, якби це були кинджали або отрута! Якби вони мали силу знищити це жалюгідне тіло й дати волю моїй душі!
Мар'яна вже заспокоїлась, усміхнулася й сказала:
— Що за дитячі вигадки!
І вона взяла Єсту під руку й подалася з ним до гостей.
Вони були в тих самих костюмах, і глядачі знову захоплено привітали їх у залі. Всі хвалили їхню гру, ніхто нічого не запідозрив.
Знову почалися танці, проте Єста втік із зали. Серце йому боліло від Мар'яниного погляду, ніби вона проткнула його гострою крицею. Він добре зрозумів її слова. Кохати його — це ганьба, гірша за смерть. Він більше ніколи не буде танцювати, не хоче більше дивитися на вродливих жінок. Він добре знав, що не для нього були ті прекрасні очі й ті рожеві щоки. Не для нього пливли в танці ті легенькі ніжки, не для нього бринів тихий сміх. Авжеж, танцювати й жартувати з ним можна, але жодна з них не захотіла б віддати йому серце назавжди.
Поет подався до кімнати для курців, де сиділи літні чоловіки, і підсів до столика з картами. Випадково він трапив на той столик, де сидів могутній господар Б'єрне. Він грав то в кнак, то в польський банк, і коло нього лежала вже ціла купа шести— та дванадцятишилінгових монет.
Грали на високі ставки, а Єста підніс їх іще вище. З'явилися зелені кредитки, і купа грошей перед Мельхіором Сінклером все росла.
Коло Єсти також зібралося чимало монет і кредиток, а невдовзі вже тільки він дотримував товариства могутньому господареві Б'єрне. Потім до Єсти перемандрувала навіть — купа грошей від Мельхіора Сінклера.
— Єсто, голубе! — засміявся багач, коли програв усе, що мав у кишені та в гаманці. — Що ж нам далі робити? Я банкрут, а на позичені гроші ніколи не граю, дав слово своїй матері.
Та скоро він знайшов раду: програв годинника, боброве хутро і вже хотів поставити на коней і санки, коли це Сінтрам спинив його.
— Поставте на щось таке, щоб виграти! — порадив лиходій із Форша. — На таке, що приверне тобі щастя.
— Дідько його знає, на що ставити!
— Постав на найріднішу кров свого серця, куме Мельхіоре, на свою дочку.
— На неї ви можете сміливо ставити, пане Сінклере, — засміявся Єста. — Цю ставку я ніколи не виграю.
Могутній Мельхіор і собі засміявся. Він, правда, не любив, щоб ім'я Мар'яни згадували при столі з картами, але Сзнтрамова ідея була така шалена, що він не розсердився. А чого ж, він залюбки зіграє з Єстою на Мар'яну.
— Гаразд, — мовив він, — якщо ти доможешся її згоди, то я, програвши, дам своє батьківське благословення на ваш шлюб.
Єста поставив усі свої гроші, і гра почалася. Він знову виграв, і Мельхіор Сінклер підвівся з-за столу. Він побачив, що нема чого й грати далі, коли йому так не щастить.
Тим часом минула північ. Щоки вродливих жінок почали бліднути, кучері розкручувалися, а мережива м'ялись. Літні дами підвелися з канап і заявили, що бал уже триває дванадцять годин і пора їхати додому.
І веселий бенкет був би скінчився, якби Лільєкруна не взяв до рук своєї скрипки й не заграв останньої польки. Перед ганком стояли запряжені сани, старші дами одягали хутра й каптури, а чоловіки загортались у шарфи й застібали хутряні унти.