Відразу вирішивши, що її подруга не повинна вмерти, Джун стала на бій зі смертю і майже забула своє власне лихо.
Старий Джоліон стежив за її новою приязню з полегшенням і водночас із прикрістю: його непокоїв цей новий доказ того, що їй доведеться прожити свій вік серед "бідолашок". Невже вона ніколи не заведе собі таких друзів чи не зацікавиться такими справами, які стали б для неї у добрій пригоді?
"Спізналася з чужоземним поріддям",— казав він. Проте сам частенько приносив виноград або троянди й дарував "мамзелі", підморгуючи їй по-дружньому.
Наприкінці вересня, хоч як повставала проти того Джун, мадемуазель Вігор сконала у невеликому сен-люкському готелі, куди вони її перевезли; і Джун узяла свою поразку так близько до серця, що старий Джоліон незагайно вирушив з нею до Парижа. Там, споглядаючи Венеру Мілоську та святу Магдалину, вона перемогла свою тугу, і, коли в середині жовтня вони повернулися в Лондон, старий повірив, що йому пощастило її вилікувати.
Проте, тільки-но вони повернулись до свого дому на Стенгоуп-гейт, як він, прикро вражений, помітив, що Джун знову поринає в похмуру задуму. Вона сиділа, втупившись перед себе, підперши рукою підборіддя, насуплена й зосереджена, як маленький дух із скандінавської міфології, а навколо неї сяяла в щойно проведеному електричному світлі велика вітальня, задрапована аж до карнизів кретоном, заставлена меблями, придбаними у Бейпла і Пулбреда. А у великих дзеркалах із позолоченими рамами відбивалися статуетки з майсенської порцеляни: юнаки у вузеньких штанях до колін лежали біля ніг пишногрудих дам, що тримали на колінах ягнят; ці статуетки старий Джоліон купив ще до свого одруження і був про них дуже високої думки тепер, коли смаки зовсім виродилися. Дотримуючись дуже широких поглядів, він більше аніж будь-хто інший з Форсайтів зважав на вимоги часу, проте ніяк не міг забути того, що купив ці статуетки у Джобсона, і то за чималі гроші. Він часто казав Джун з розчаровано зневажливим виглядом:
— Ти їх не цінуєш! Вони не схожі на ті дурнички, що подобаються тобі й твоїм друзям, а мені вони коштували сімдесят фунтів!
Він був не з тих людей, які змінюють свої смаки: адже він мав вагомі підстави вважати, що смаки у нього добрі.
Повернувшись до Лондона, Джун зразу ж навідалася до Тімоті. Дівчина переконувала себе, що робить це з обов'язку завітати до дядька й розважити його розповіддю про свою подорож; але насправді вона пішла туди тому, що це було єдине місце, де з випадкової розмови, з відповіді на хитро поставлене запитання вона могла хоч що-небудь довідатися про Босіні.
Її привітали там із щирою радістю. Як там любий дідусь? Він не заходив до них від травня. Дядечко Тімоті почуває себе дуже кепсько, він так намучився із сажотрусом: цей недотепа засипав сажею камін у його спальні! Дядечко був сам не свій.
Джун сиділа довго, боячись і водночас сподіваючись усім серцем, що вони згадають у розмові про Босіні.
Але місіс Септімус Смолл, стримувана якоюсь незбагненною обережністю, не прохопилася про це жодним словом і нічого не запитала Джун про Босіні. Нарешті Джун зважилася сама запитати, чи Сомс і Айріні в Лондоні — вона, мовляв, ще нікого не бачила.
Відповіла їй тітонька Гестер. Еге ж, вони в Лондоні, вони взагалі не виїздили. Здається, у них якісь неприємності з будинком. Джун, звичайно, про них чула! Краще хай вона запитає про це тітоньку Джулі!
Джун повернулася до місіс Смолл, що сиділа випростана в кріслі, склавши руки й кисло скрививши обличчя. На німе запитання дівчини вона відповіла дивною мовчанкою й озвалася тільки для того, щоб довідатись у Джун, чи вдягала вона на ніч вовняні шкарпетки, коли жила у гірських готелях,— там, мабуть, уночі страшенно холодно.
Джун відповіла, що не вдягала, бо вона не терпить вовняних шкарпеток, і стала прощатися.
Непомильно вибрана мовчанка місіс Смолл вразила її дужче за будь-які слова.
Не минуло й півгодини, як Джун випитала всю правду у місіс Бейнз на Лаундз-сквер,— вона довідалась, що Сомс позиває Босіні за надмірні витрати при опорядженні будинку.
Замість того щоб стурбувати Джун, ця новина справила на неї дивовижно заспокійливий вплив; дівчина неначе побачила в цій боротьбі проблиск нової надії. Вона дізналася, що справу розглядатимуть десь через місяць і що рішення суду майже напевно буде не на користь Босіні.
— Не знаю, що він тоді робитиме,— сказала місіс Бейнз.— Становище в нього жахливе — грошей немає, він і тепер у великій скруті. І ми теж нічим не можемо допомогти йому. А лихварі, я чула, дають позичку лише під добре забезпечення, він же нічого не має — анічогісінько.
Останнім часом місіс Бейнз стала ще огрядніша; вона з головою поринула в готування до осіннього сезону, і її стіл був закиданий купами меню для різних добродійних банкетів. Вона багатозначно подивилася на Джун своїми круглими, як у папуги, очима.
Рум'янець, що раптом розцвів на зосередженому молоденькому обличчі дівчини,— мабуть, у душі її спалахнула якась велика надія,— її раптова ніжна усмішка не раз зринали згодом у пам'яті леді Бейнз (Бейнз одержав дворянський титул, коли побудував громадський Музей мистецтв, де зручно влаштувалася ціла армія службовців і який дав так мало втіхи простим людям, що для них він був призначений).
Спогад про цю раптову зміну, яскраву й зворушливу, наче квітка, що розпускається на твоїх очах, наче перший промінь весняного сонця, що сяйнув по довгій зимі, а також спогад про все те, що сталося потім, бозна-чому зринали в пам'яті леді Бейнз у ті хвилини, коли вона зосереджено обмірковувала дуже важливі справи.
Це діялося того самого дня, коли молодий Джоліон став свідком побачення в Ботанічному саду, і того ж таки дня старий Джоліон завітав до контори своїх повірених "Форсайт, Бастард і Форсайт" на Полтрі. Сомса саме не було, він поїхав у Сомсрсет-Гауз; Бастард поринув з головою в папери у тій неприступній кімнаті, яку йому завбачливо приділили, щоб навалити на нього якнайбільше роботи; але Джеймс сидів у першій кімнаті, гризучи ніготь і похмуро гортаючи документи справи "Форсайт проти Босіні".
Цей розсудливий юрист хоч і трохи побоювався "дражливого моменту", але це побоювання тільки приємно лоскотало йому нерви, бо його практичний здоровий глузд підказував, що коли б він сам був на місці судді, то не надав би цьому моментові великої ваги. Але він боявся, що Босіні оголосить себе банкрутом і Сомсові зрештою доведеться сплатити ті спірні гроші та ще й на додачу покрити судові витрати. А за цим ясним, зрозумілим побоюванням увесь час ховалася невиразна тривога, що причаїлася десь у тіні, віщуючи скандал, заплутана, туманна, загрозлива, наче кошмарний сон, і цей позов насправді був не що інше, як її видимий прояв.