— Ну як, тітонько Енн?— мовив хтось позаду.
То був Сомс Форсайт: чисто виголений, вузькоплечий, з вузьким лицем і вузькою талією, він проте всім своїм виглядом нагадував щось кругле, потайне, скоса поглядаючи на тітоньку Енн, наче силкувався роздивитися її поверх власного носа.
— Що ви скажете про ці заручини?— спитав він.
Тітонька Енн дивилася на нього з гордістю: Сомс — найстарший з її небожів, відколи молодий Джоліон кинув рідне гніздо — став тепер її улюбленцем; вона вбачала в ньому вірного охоронця духа родини, опікуватись якою їй самій лишилося вже зовсім недовго.
— Для нього це дуже вдала партія,— відказала вона.— З лиця він хлопець гарний, проте я сумніваюся, чи він пара нашій любій Джун.
Сомс помацав край позолоченого канделябра.
— Вона його приручить,— сказав він, тайкома послинивши пальця і потерши вузлуваті виступи на канделябрі.— Справжній старовинний лак; тепер такого не зроблять. На аукціоні Джобсона за нього можна було б узяти добрі гроші.— Він промовив це з насолодою, ніби гадаючи, що його слова підбадьорять стару тітку. Нечасто Сомс розмовляв таким довірливим тоном.—Я б і сам від нього не відмовився,— додав він.— Старовинний лак своєї ціни ніколи не втратить.
— Ти так добре знаєшся на цьому,— сказала тітонька Енн.— А як здоров'я Айріні?
Сомсова усмішка згасла.
— Непогано,— відказав він.— Скаржиться на безсоння, хоча спить набагато міцніше за мене.— І Сомс подивився на дружину, що розмовляла з Босіні біля дверей.
Тітонька Енн зітхнула й сказала:
— Може, хай би вона не так часто зустрічалася з Джун. Наша Джун має таку різку вдачу.
Сомс почервонів; коли він червонів, рум'янець ураз перебігав з його пласких щік на перенісся і залишався там, ніби печать тривожних дум.
— Не знаю, що вона знайшла в тій вертихвістці,— запально мовив він, але, помітивши, що вони вже не самі, відвернувся і знову почав роздивлятися канделябр.
— Кажуть, Джоліон купив іще один будинок,— пролунав поряд голос його батька.— Мабуть, у нього повно грошей — стільки, що не знає, куди їх подіти І Кажуть, на Монпельє-сквер, біля Сомса. Ніхто мені ані слова — Айріні ніколи мені нічого не розказує!
— Чудове місце, від мене ходу менше як дві хвилини,— почувся голос Свізіна.— А мені їхати до клубу вісім хвилин.
Місце, де стоїть будинок, мало величезну вагу для Форсайтів. Та й не дивно: адже дім став для них утіленням їхнього життєвого успіху.
Їхній батько, що походив з селянської родини, прийшов до Лондона із Дорсетшіру на початку сторіччя.
Пишний Доссет Форсайт, як прозвали його близькі друзі, був муляр і зрештою спромігся стати будівельником-підрядчиком. Уже в похилому віці оселився він у Лондоні, де будував до самої смерті і спочив на Гайгейтському кладовищі. Своїм десятьом дітям він залишив у спадок більш як тридцять тисяч фунтів. Старий Джоліон, згадуючи про нього — дуже рідко,— казав: "Завзятий був чоловік, твердої вдачі, але йому бракувало витонченості". Друге покоління Форсайтів відчувало, що таким батьком не варто хвалитись. Єдиною аристократичною рисою, яку вони відшукали в його вдачі, було те, що він полюбляв мадеру.
Тітонька Гестер, авторитет з питань родинної історії, розповідала про нього так:
— Не пригадую, щоб він займався яким-небудь ділом принаймні за моєї пам'яті. Він, серденько, був... е-е... домовласник. Волосся в нього було приблизно таке, як у твого дядька Свізіна; досить кремезний. Чи високий? Ні-і, не дуже високий. На зріст він був п'ять футів і п'ять дюймів, обличчя поцятковане плямами. Рум'яний. Пригадую, він пив мадеру. Та краще розпитай у тітоньки Енн. Хто був його батько? Він... е-е... мав земельні угіддя десь у Дорсетшірі біля моря.
Одного разу Джеймс поїхав у Дорсетшір на власні очі побачити їхню дідівщину. Він знайшов там дві старі ферми, від яких до млина на березі моря вела грунтова дорога, прорізавши колією червонясту землю; маленьку сіру церкву, огороджену підпертим кам'яними виступами муром, і ще меншу, ще сірішу каплицю. Річка, що рухала млин, впадала в море, розбігаючись на кілька струмочків, і круг її гирла рилися свині. Увесь навколишній обшир повивала імла. Напевно, первісні Форсайти сотні років щонеділі простували до церкви цією долиною, сумирно місячи грязюку й дивлячись на море.
Хтозна, чи Джеймс плекав якусь надію на спадок, чи гадав знайти там щось визначне, в кожному разі він повернувся до Лондона збентежений і зворушливо намагався прикрасити свою невдачу.
— Немає там нічого особливого,— сказав він.— Звичайнісінький хутір, старий як світ.
Довідавшись про стародавність свого рідного хутора, Форсайти трохи втішились. Старий Джоліон, який часом не міг стримати нерозважливої щирості, говорив про своїх предків так: "Йомени — мабуть, дрібнота". Проте слово "йомени" він повторював з притиском, наче воно його тішило.
Їм так добре повелося, цим Форсайтам, що вони всі посіли, як то кажуть, "певне становище". Свої гроші вони вклали в різні акції, окрім консолей — за винятком Тімоті,— бо нічого їх так не страшило, як три проценти. Вони також збирали картини й давали пожертви на ті добродійні установи, що могли стати їм у пригоді, коли захворіє хтось із слуг. Від батька будівельника вони успадкували хист щодо цегли й вапна. Предки їхні, мабуть, належали до якоїсь примітивної секти, вони ж самі, певна річ, були вже паствою англіканської церкви і стежили за тим, щоб їхні дружини та діти більш-менш постійно ходили до найфешенебельніших церков столиці. Форсайти здивувались би й прикро вразились, якби хтось сказав, що вони погані християни. Деякі з них платили за власну лаву в церкві, виявляючи в найпрактичніший спосіб свою прихильність до Христового вчення.
Їхні резиденції, розташовані навколо Гайд-парку на певній відстані одна від одної, стояли, як сторожа, пильнуючи, щоб це любе їм серце Лондона, до якого вони тяжіли всією душею, не вирвалося з їхніх рук: адже тоді вони перестали б себе поважати.
Старий Джоліон мешкав на Стенгоуп-плейс; Джеймс із родиною жив на Парк-лейн; Свізін тішився на самоті пишнотою своїх оранжево-синіх покоїв навпроти Гайд-парку — він не одружився, ні, нема дурних! Сомс із дружиною оселився в своєму гніздечку поблизу Найтсбріджа; Роджер із родиною жив на Прінсез-гарденз (Роджер був той самий славнозвісний Форсайт, що вирішив дати своїм чотирьом синам нову професію і здійснив свій намір. "Скуповуйте житлові будинки, то найвигідніша справа!— казав він.— Я роблю це все своє життя!").