— Дивний він якийсь, Свізін,— промовив він нерішуче.
Мовчанка старого Джоліона, його суворий погляд ніби паралізували всіх. Він і сам був збентежений враженням, яке справили на них його слова,— враження це підтверджувало: плітки, що їх він прийшов сюди припинити, мають під собою серйозні підстави; але гнів його не вщух.
Він іще з ними не поквитався... Ні, ні, ось він їм дасть доброго чосу!
Своїм племінницям старий Джоліон не хотів "давати чосу", з ними він не сварився — молода гарненька жінка завжди могла сподіватися на його милосердя,— але цей дурень Джеймс, а також інші, можливо, трохи меншою мірою, заслужили доброго прочухана. І він теж запитав, як здоров я Тімоті.
Немов відчувши, що молодшому братові загрожує небезпека, тітонька Джулі одразу згадала про чай.
— Мабуть, він уже вихолов, поки ми з тобою розмовляли,— сказала вона,— але Смізер приготує свіжий.
Старий Джоліон устав.
— Дякую,— мовив він, дивлячись просто на Джеймса,— але мені нема коли пити чай, розпускати плітки тощо! Пора вже додому. Бувай, Джулі; бувай, Гестер; бувай, Вініфред.
І без усяких церемоній він вийшов із кімнати.
У кебі його гнів розвіявся: так воно бувало завжди — погнівається уволю, і злість ущухає. На душі в нього стало сумно. Може, він і зав'язав їм язика, але якою ціною! Так, він заплатив дорогу ціну: довідався, що чутка, якій він не хотів вірити, таки правдива, що Джун знехтувано, та ще й знехтувано заради жінки Джеймсового сина! Він відчував, що це правда, але переконував себе, що це вигадка; проте біль, який ховався під його рішучістю, поволі, але невпинно обертався на сліпу лють проти Джеймса та його сина.
Шестеро жінок та один чоловік, що лишилися в тісній вітальні, завели розмову, хоч вона й не дуже ладилася після тієї прикрої сцени; кожне вважало себе зовсім непричетним до пліток і кожне вважало інших шістьох неприторенними пліткарями; тож усі були сердиті й збентежені. Тільки один Джеймс сидів мовчки, стривожений до глибини душі.
Незабаром Френсі зауважила:
— А знаєте, мені здається, що дядечко Джоліон за останній рік дуже підупав. Ви як гадаєте, тітонько Гестер?
Тітонька Гестер здригнулася.
— Запитай тітку Джулію!— відказала вона.— Я нічого не знаю.
Але інші не побоялись погодитися з Френсі, а Джеймс пробурмотів, понуривши голову:
— Він уже сам на себе не схожий.
— Я це давно помітила,— докинула Френсі,— він страшенно постарів.
Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.
— Бідолашний Джоліон!— сказала вона.— Нікому за ним доглянути!
І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.
Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері — то до них ішов Тімоті.
Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.
— Гестер!— сказала вона.— Гестер!
Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.
— Гестер!— повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її.— Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як,— тітонька Джулі вимовила це слово з притиском,— як нам йому допомогти?
Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:
— Допомогти? Хіба я знаю?
Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.
Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про "бідолашного Джоліона": він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи... відколи не стало бідолашного Септімуса.
VIII. БАЛ У РОДЖЕРА
Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться "бальними канапками".
В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами "Кенсінгтонського гуляння".
Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно,— корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.
Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.
З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.
Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали "Боже, борони королеву", і йшов у свою спальню.