— Все гаразд.
Його почуття були такі розбурхані й такі непевні, що він не зважувався поворухнутись — його пойняв гнів, розпач і дивне бажання відчути, як вона заспокійливо торкнеться рукою його чола.
— Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
Знову довга мовчанка; потім мати підвелася. Хвилинку вона стояла зовсім непорушно, тільки руки у неї стискалися, потім промовила:
— Любий мій, найдорожчий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе.
І, обійшовши ліжко, вернулася в свою кімнату.
Джон скрутився в клубок, мов їжак, і завмер у кутку.
Так минуло хвилин двадцять, коли почувся крик. Крик долинув знизу, з тераси. Джон злякано схопився. Крик почувся знову: "Джоне!" Гукала мати! Він вискочив з кімнати, збіг униз, кинувся через порожню їдальню в кабінет. Мати стояла навколішки перед старим кріслом, а батько лежав у ньому білий як крейда, його голова впала на груди, одна рука лежала на розгорненій книжці, стискаючи олівець з такою дивною байдужістю, якої Джон ніколи не бачив. Мати подивилася навколо безтямним поглядом і сказала:
— О Джоне, він помер... він помер!
Джон теж упав на коліна й, перехилившись через бильце, на якому недавно сидів, притулився губами до батькового чола. Холодне як лід! Як міг, як міг тато померти, коли всього лиш годину тому... Мати обіймала його коліна, припавши до них грудьми. "Чому, чому мене не було з ним?"— чув Джон її шепіт. Потім він побачив слово "Айріні", яке ослабла рука написала олівцем на розгорненій сторінці, і теж дав волю сльозам. Це вперше йому довелося бачити людську смерть, і її моторошний спокій заглушив усі інші почуття; все інше — лиш готування до цього! Кохання, життя, радощі, турботи, горе, рух, світло й краса — все це тільки початок цього страшного білого спокою. Його охопив жах; несподівано все здалося мізерним, марним, нетривким. Нарешті він узяв себе в руки, устав і підвів матір.
— Мамо! Не плач, мамо!
Через кілька годин, коли все, що належить, було зроблено і мати лягла, він прийшов у кімнату, де батько лежав самотній на ліжку, накритий білим простиралом. Він довго стояв, дивлячись на обличчя, що ніколи не бувало сердите — завжди ледь примхливе й добре. "Бути завжди добрим і не занепадати духом — у цьому весь сенс життя",— сказав колись батько. І він до кінця лишився на диво вірним своїй філософії! Тепер Джон розумів, що батько давно вже знав, як несподівано настане його кінець,— знав і не сказав ані слова. Джон дивився на мертвого з побожною, пристрасною пошаною. Хоч як батькові було важко, але він волів страждати на самоті, жаліючи його матір і його самого. Коли Джон дивився на це обличчя, його власна біда здалася йому зовсім невеликою. Слово, виведене на сторінці! Прощальне слово! Тепер у мами не лишилося нікого, крім нього, Джона! Він підійшов ближче до ліжка — обличчя анітрохи не змінилося і водночас зовсім змінилося. Батько колись сказав, що не вірить у те, нібито свідомість може пережити смерть тіла, а якщо свідомість і живе після смерті, то тільки доти, доки настане природний кінець життя тіла, доки збіжить час, відпущений йому природою для життєдіяльності; так що коли людина помре від нещасливого випадку, надмірностей, скоротечної хвороби, то свідомість може не згаснути й жити далі, і кінець її віку настане сам по собі, без стороннього втручання. Ця думка вразила тоді Джона, бо він ніколи не чув її ні від кого іншого. Коли серце зупинилося раптово, такий кінець навряд чи можна назвати природним! Може, батькова свідомість і досі тут, у кімнаті. Над ліжком висить портрет батькового батька. Може, і його свідомість ще й досі жива, а також свідомість брата — того, що помер у Трансваалі. Можливо, всі вони зібралися навколо цього ліжка? Джон поцілував холодне чоло і тихо пішов у свою кімнату. Двері в материну кімнату були прочинені; вона, очевидно, приходила сюди: усе для нього приготовлено, є навіть печиво й тепле молоко, і аркуші листа прибрано з підлоги. Джон їв і пив, спостерігаючи, як за вікном згасають останні відблиски дня. Він не намагався зазирнути в майбутнє — просто дивився на темне дубове гілля, що видніло зразу за вікном, і в нього було таке відчуття, ніби життя зупинилось. Серед ночі, перевертаючись у важкому сні, він побачив щось біле й непорушне коло свого ліжка й злякано схопився.
Материн голос сказав:
— Це я, Джоне, любий!
Її рука лагідно торкнулася до його чола й примусила його лягти; потім біла постать зникла.
Сам! Він знову поринув у важкий сон, і йому приснилося, що материне ім'я повзе по його ліжку.
IV. СОМС МІРКУЄ
Оголошення в "Таймсі" про смерть двоюрідного брата особливого враження на Сомса не справило. Отже, цей його родич помер! Вони ніколи не відчували один до одного приязні. Болюче почуття ненависті вже давно вивітрилося із Сомсового серця, і він рішуче гасив його нові спалахи, проте ця передчасна смерть здалася йому якоюсь поетичною відплатою. Цілих двадцять років цей чоловік тішився, живучи з його дружиною в його ж таки будинку,— і ось він помер! Некролог, що з'явився пізніше, був, на думку Сомса, аж надто хвалебний. В ньому йшлося про "плідного й приємного художника, чиї роботи ми завжди вважали типовими й найкращими зразками акварельного живопису пізньовікторіанської доби". Сомс, що майже несвідомо віддавав перевагу Молу, Морпіну та Кезвелу Бею і завжди голосно пирхав, коли йому доводилося бачити на виставках роботи свого двоюрідного брата, перегорнув сторінку "Таймса" з гучним шелестом.
Цього ранку йому довелося побувати в Лондоні у форсайтівських справах, і він добре помітив, що Гредмен позирає на нього скоса поверх своїх окулярів. Старий клерк, здавалося, випромінював скорботно-вітальну еманацію. Від нього наче віяло запахом давніх часів. Майже чути було, як він думає: "Містер Джоліон... та-ак, якраз мого віку, і ось помер — боже, боже! Мабуть, вона дуже переживає. Вродлива була жінка. Усі ми смертні! В газетах з'явився некролог. Ось як воно буває!" Атмосфера в конторі змусила Сомса якнайшвидше владнати кілька справ, зв'язаних з орендою будинків та передачею власності.
— А як, містере Сомсе, щодо того проекту із спадщиною міс Флер?