— То ти, Джоне, був там у товаристві нашої маленької приятельки з кондитерської. Яка вона, коли придивитися ближче?
З полегкістю Джон відповів, почервонівши:
— О, вона чудова дівчина, мамо.
Мати притисла до себе його руку.
Джон іще ніколи не любив її так, як цієї хвилини, що здавалося, спростувала побоювання Флер і зняла тягар з його душі. Він повернувся і глянув на матір, але щось у її усміхненому обличчі — щось таке, чого, мабуть, ніхто інший не зміг би помітити,— спинило слова, які закипали в ньому. Чи може страх поєднуватися з усмішкою? Якщо так, то на її обличчі був страх. І в Джона вихопилися зовсім інші слова: про ферму, про Голлі, про крейдяні гори. Він говорив швидко, чекаючи, що мати знову заведе мову про Флер. Але цього не сталося. І батько теж не згадав про Флер і словом, хоча й він, напевно, знав, що вони гостювали разом. Як збіднювало й спотворювало дійсність це замовчування Флер, коли він сам був повен нею, коли його мати була сповнена Джоном, а батько сповнений матір'ю! Отак провели вони втрьох суботній вечір.
Після обіду мати сіла за рояль; наче навмисно, вона грала його улюблені речі, і він сидів, обхопивши руками коліна, із скуйовдженим чубом. Він дивився на матір, але бачив Флер — Флер у садку, осяяному місяцем, Флер у залитому сонцем крейдяному кар'єрі, Флер у фантастичному вбранні — вона похитується, шепоче, нахиляється, цілує його в чоло. Слухаючи, він на мить забув про себе і поглянув на батька, що сидів у іншому кріслі. Чому в нього такий сумний, дивний вигляд? Сповнений невиразного каяття, Джон підвівся і сів на бильце батькового крісла. Звідти він не бачив батькового обличчя, зате знову побачив Флер — у тонких і білих руках матері, що ковзали по клавішах, у профілі її обличчя, в припорошеному сивиною волоссі й в глибині великої кімнати біля відчиненого вікна, за яким блукав травневий вечір.
Коли Джон збирався лягти у ліжко, до кімнати зайшла мати. Вона стала біля вікна й сказала:
— А кипариси, що їх посадив твій дід, на диво розрослися. Мені здається, вони особливо гарні в місячному сяйві. Шкода, Джоне, що ти не знав свого діда.
— Він іще був живий, коли ти вийшла за батька?— несподівано запитав Джон.
— Ні, синку: він помер у дев'яносто другому році — зовсім старий; йому було років вісімдесят п'ять.
— Батько схожий на нього?
— Трохи, але він тонший і не такий поважний.
— Я знаю це з дідусевого портрета. Хто його малював?
— Один із "бідолашок" нашої Джун. Але портрет непоганий.
Джон обережно взяв матір під руку.
— Мамо, розкажи мені про ту родинну сварку.
Він відчув, як затремтіла її рука.
— Ні, синку. Нехай коли-небудь розкаже тобі батько, якщо вважатиме за можливе.
Джонові перехопило дух.
— Отже, сварка була серйозна?— сказав він.
— Так.
У мовчанці, що запала після того, ні мати, ні син не знали, що тремтить дужче — її лікоть чи пальці, які стискали його.
— Дехто вважає,— тихо мовила Айріні,— що щербатий місяць має зловісний вигляд; а для мене він завжди чарівний. Подивися на тіні кипарисів! Джоне, батько каже, що ми можемо з тобою поїхати до Італії на два місяці. Хочеш?
Джон пустив її лікоть, і рука його безживно повисла — такі гострі й бурхливі були його почуття. Побувати з матір'ю в Італії! Два тижні тому про краще він і не мріяв, а зараз це сповнило його розпачем; він відчував, що ця раптова пропозиція пов'язана з Флер. Він мовив затинаючись:
— Авжеж... Проте не знаю... Адже я тільки-но взявся до роботи... Я хотів би поміркувати.
Її голос озвався холодно й ніжно:
— Так, синку, поміркуй. Але краще тепер, аніж коли ти по-справжньому візьмешся до сільського господарства. З тобою в Італії!.. Це було б чудово!
Джон обняв її за стан, ще тонкий і пружний, як у дівчини.
— А як же ти залишиш батька самого?— спитав він нерішуче, відчуваючи себе винним.
— Батько сам запропонував. Він вважає, що тобі треба побачити принаймні Італію, перш ніж ти обереш собі якесь діло.
Почуття провини зникло в Джона; він знав — так, знав,— що батько й мати говорили не відвертіше, ніж він сам. Вони хочуть розлучити його з Флер. Серце його закам'яніло. І, наче розуміючи, що діється в його душі, мати промовила:
— На добраніч, Синку. Виспися гарненько і поміркуй. Але, справді, це було б чудово!
Вона пригорнула його до себе так рвучко, що він не встиг побачити її обличчя. Джон стояв, почуваючи себе, як, бувало, в дитинстві, коли він робив якусь шкоду; йому було прикро, що він не любив її зараз так ніжно, як завжди, і ще тому, що виправдав себе в своїх очах.
Айріні, спинившись на мить у своїй кімнаті, пройшла в гардеробну, що відокремлювала її спальню від чоловікової.
— Ну як?
— Він поміркує, Джоліоне.
Побачивши втомлену усмішку на її устах, Джоліон спокійно мовив:
— Краще б ти дозволила мені розповісти йому все, і ми поклали б цьому край. Зрештою, у Джона душа справжнього джентльмена. Він тільки повинен зрозуміти...
— Тільки! Він не зрозуміє: це неможливо.
— Я в його віці зрозумів би.
Айріні схопила його за руку.
— Ти завжди був більшим реалістом, ніж Джон; і ти ніколи не був таким невинним.
— Твоя правда,— сказав Джоліон.— Але чи ж не дивно? Ми з тобою могли б розповісти історію свого життя всьому світові без найменшого сорому, проте німіємо перед власним сином.
— Нам було байдуже, схвалює нас світ чи засуджує.
— Джон не може засудити нас.
— Може, Джоліоне! Він закоханий, я відчуваю, що він закоханий. І він скаже собі: "Моя мати колись вийшла заміж без кохання! Як вона могла?" Це здасться йому злочином. Та так воно й було!
Джоліон погладив її руку й силувано всміхнувся.
— Ах, нащо ми народжуємося молодими? Якби ми народжувалися старими й молоділи з року в рік, то розуміли б, як усе може статися, і позбулися б нашої клятої нетерпимості. Але, знаєш, якщо хлопець справді закоханий, то забути її не змусить його навіть Італія. Ми, Форсайти, страшенно вперті, і Джон відчує, навіщо його відсилають. Хлопця може вилікувати тільки одне — той струс, якого він зазнає, коли все йому розповісти.
— І все-таки дозволь мені спробувати.
Джоліон мовчав. У виборі між цим дияволом і морськими глибинами, між болем страшного викриття і мукою від двомісячної розлуки з дружиною — він потай більше довіряв дияволові; проте якщо вона віддає перевагу морським глибинам, він мусить змиритися. Він обняв дружину, поцілував її в очі й мовив: