Тімоті підвівся. Він підійшов до рояля і схилився над картою, а тим часом усі з'юрмилися навколо.
— Ось бачите,— мовив він,— оце наша сьогоднішня позиція, і вона дуже невигідна. Гм!
— Атож,— сказала відчайдушно хоробра Френсі,— але як ви, дядечку Тімоті, збираєтеся поліпшити її без підкріплення?
— Підкріплення!— мовив Тімоті.— Нам не потрібне підкріплення — це тільки марнування грошей. Нам потрібен Наполеон; він покінчив би з цим за один місяць.
— Але якщо його немає, дядечку Тімоті?
— Це їхня справа,— відповів Тімоті.— Навіщо ж ми утримуємо армію — щоб вона била байдики в мирний час? Невже їм не сором просити допомоги в країни? Нехай кожен робить своє діло, тоді все буде гаразд.
І, окинувши всіх поглядом, він додав майже сердито:
— Придумали, бач, добровольців! Так розкидатися грішми! Ми повинні бути ощадливі! Зберігати енергію — ось єдиний вихід.
І, чи то засопівши, чи пирхнувши, він наступив Юфімії на ногу й вийшов, залишивши у вітальні приголомшених родичів і слабкий запах ячмінного цукру.
На слухачів завжди справляє великий вплив слово, сказане з переконанням, а надто коли воно вимовлене з великим зусиллям. І восьмеро Форсайтів, що залишились у вітальні — всі жінки, крім молодого Ніколаса,— хвилину стояли мовчки навколо карти. Потім Френсі сказала:
— А знаєте, по-моєму, він правду каже. Зрештою, для чого ж тоді армія? Військові повинні були все передбачити. Ми їм тільки потураємо.
— Серденько моє!— вигукнула тітонька Джулі.— Вони ж такі прогресивні! Подумай, вони відмовилися від своїх червоних мундирів. А вони завжди так ними пишалися. Тепер усі вони стали схожі на в'язнів. Ми з Гестер тільки вчора говорили, що їм, мабуть, дуже прикро. А що сказав би Залізний герцог! [40]
— Новий колір дуже гарний,— сказала Вініфред.— Велові він до лиця.
Тітонька Джулі зітхнула.
— Дуже цікаво, який у Джоліона син. Подумати тільки: ми його ніколи не бачили! Мабуть, батько дуже ним пишається.
— Його батько в Парижі,— сказала Вініфред.
Плече тітоньки Гестер сіпнулося вгору, наче вона хотіла зупинити сестру, перш ніж та зробить іще одне зауваження, бо зморшкуваті щоки Джулі раптом почервоніли.
— Учора до нас завітала наша люба місіс Мак-Ендер, вона щойно приїхала з Парижа. І кого, ви думаєте, вона зустріла там на вулиці? Нізащо не здогадаєтесь!
— Ми навіть не будемо пробувати, тітонько,— сказала Юфімія.
— Айріні! Уявіть собі! Минуло стільки років! Вона йшла з русявою бородою...
— Тітонько! Ви мене замучите! З русявою бородою!..
— Я хотіла сказати,— суворо промовила тітонька Джулі, — з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива,— додала вона, ніби вибачаючись.
— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько!— вигукнула Імоджен.— Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!
Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!
— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую,— пробурчала Юфімія,— в кожному разі, він був досить пишнотілий.
— Серденько!— вигукнула тітонька Джулі.— Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.
— Але яка вона була з себе?— допитувалася Імоджен.
— Я розкажу тобі, дитино,— мовила Френсі.— Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.
Юфімія роздратовано зауважила:
— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.
В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.
— Місіс Нік жінка суворих правил,— мовила, сміючися, Френсі.
— У неї шестеро дітей,— сказала тітонька Джулі,— їй належить такою бути.
— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив?— вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.
Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:
— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.
— Здається, вона з кимось утекла?
— Ні, звичайно, ні; тобто... не зовсім.
— То що ж вона зробила, тітонько?
— Ходімо, Імоджен,— сказала Вініфред,— час уже додому.
Але тітонька Джулі рішуче додала:
— Вона... вона поводилася не так, як слід.
— Господи!— вигукнула Імоджен.— Завжди мені кажуть одне й те ж.
— Щоб ти знала, любонько,— сказала Френсі,— у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.
— Вона приносила мені шоколадні цукерки,— тихо сказала Імоджен,— і від неї приємно пахло.
— Це вже напевно!— зауважила Юфімія.
— Зовсім не напевно!— заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.
— Не розумію,— мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки,— не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.
— А вона розлучилася з дядечком?— запитала Імоджен від порога.
— Звичайно, ні!— вигукнула тітонька Джулі.— Тобто... звичайно, ні.
Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.
— Я прийшов по карту,— сказав він.— Хто з ким розлучився?
— Ніхто, дядечку,— відповіла цілком правдиво Френсі.
Тімоті взяв карту з рояля.
— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося,— мовив він.— Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо.— Він посварився товстим пальцем на присутніх.— Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.
Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.
Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: "Знаєте, всі Форсайти!.."— і тітоньки Джулі: "Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову..."
Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.
— Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: "Щасливий не буде, аж поки не здобуде"?
— Юстас,— відповіла Гестер з-за газети "Таймс".— Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.
Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.