Смагляве обличчя Голлі зразу зашарілося.
— А чому?
— Я й сам не знаю. Як на мене, він страшенний фанфарон, і манери в нього погані. Хто такі його родичі, тату? Мені він доводиться аж троюрідним братом, правда?
Джоліон сховав своє збентеження за посмішкою.
— Запитай Голлі,— сказав він.— Вона бачила його дядька.
— Мені Вел сподобався,— відповіла Голлі, потупивши очі.— Його дядько зовсім інший.
І вона крадькома позирнула на Джоллі з-під довгих вій.
— Чи вам доводилося, любі мої,— почав Джоліон, у якого виникло якесь дивне бажання,— чути нашу родинну історію? Вона схожа на казку. Перший Джоліон Форсайт — принаймні перший, якого ми знаємо і який доводиться вам прапрадідом,— жив у Дорсеті на березі моря і був "землевласником", як казала ваша двоюрідна бабуся, сином хлібороба — по суті, всі вони були фермери; ваш дідусь називав їх "дрібнотою"
Він нишком поглянув на Джоллі — йому було цікаво, як сприйме це його син, що завжди мав нахил до аристократизму, і водночас краєчком другого ока помітив, що Голлі зловтішно всміхнулася, побачивши спохмурніле братове обличчя.
— Мабуть, то був огрядний здоровань, уособлення Англії, такої, як вона була до початку промислової революції. Другий Джоліон Форсайт,— твій прадід, Джоллі, більше відомий під іменем Пишного Доссета Форсайта,— споруджував будинки, як розповідає сімейна хроніка, породив десятеро дітей і переїхав до Лондона. Відомо, що він любив мадеру. Можемо гадати, що він уособлював Англію часів наполеонівських воєн і загального неспокою. Найстарший із його шести синів був третій Джоліон, ваш дід, мої любі, торговець чаєм і голова багатьох акціонерних компаній, один з найчесніших англійців усіх часів, а для мене найдорожчий.— Джоліонів голос уже звучав без іронії, і син та дочка дивилися на нього серйозно.— Він був справедливий і наполегливий, з щирим і молодим серцем. Ви пам'ятаєте його, і я його пам'ятаю. Перейдемо до інших! Брат вашого діда Джеймс, дід юного Вела, має сина на ім'я Сомс, із яким пов'язана історія любові й ненависті, але її вам навряд чи варто розповідати. Можна вважати, що Джеймс та ще восьмеро дітей Пишного Доссета, з яких п'ятеро й досі живі, представляють вікторіанську Англію з її принципами торгівлі та індивідуалізму, котрі засну валися на гарантованих п'яти процентах зиску без усякого ризику для основного капіталу ви розумієте, що я маю на увазі В кожному разі, вони за своє довге життя спромоглися перетворити тридцять тисяч фунтів своїх капіталів на кругленький мільйон. Вони ніколи не допустилися жодного необачного вчинку, крім вашого двоюрідного діда Свізіна,-його, здається, колись обдурив якийсь шахрай і його називали "Форсайт четвернею", бо він їздив парою коней. Їхні часи минають, і люди їхнього типу вимирають, хоч це навряд чи піде на користь нашій країні. Вони прозаїчні люди, але разом з тим розсудливі. Я четвертий Джоліон Форсайт, негідний носій їхнього імені...
— Ні, тату,— сказав Джоллі, а Голлі стиснула йому руку.
— Так,— повторив Джоліон,— негідний нащадок, що, на жаль, представляє тільки покоління кінця сторіччя, яке живе з успадкованого капіталу, покоління дилетантів, що вірять в індивідуальну свободу,— це, Джоллі, зовсім не те, що індивідуалізм. Ти, друже, п'ятий Джоліон Форсайт, і ти відкриваєш свято нового сторіччя.
Вони саме підійшли до брами коледжу, і Голлі мовила:
— Це просто дивовижно, тату.
Ані брат, ані батько не знали, що вона хотіла цим сказати. Джоллі глибоко замислився.
"Веселка", така сама старомодна, як і решта оксфордських гуртожитків, мала лише одну невеличку вітальню, обшиту дубовими панелями, і там, чекаючи на єдиного гостя, сиділа збентежена Голлі, вбрана в білу сукню.
Вел узяв її руку обережно, наче торкаючись до крила метелика. Чи не погодиться вона прийняти цю скромну квітку? Вона так гарно виглядатиме в її волоссі. Він вийняв з петельки гарденію і простягнув дівчині.
— О ні! Дякую, я не можу!
Проте вона взяла квітку й пришпилила до сукні, згадавши раптом слово "фанфарон". Гарденія в петельці Вела здавалася надто визивною, а Голлі так хотіла, щоб він сподобався Джоллі. Чи вона усвідомлювала, що Вел у її присутності поводився якнайстатечніше й дуже стримано і що в цьому, власне, й був майже весь секрет його привабливості.
— Я нікому не казала про нашу прогулянку, Веле.
— От і добре! Хай це залишиться між нами.
Коли вона помітила, як схвильовано стискаються його пальці, як він неспокійно соває ногами, її охопило приємне почуття своєї влади і водночас іще якесь тепле почуття — бажання зробити його щасливим.
— Розкажіть мені про Оксфорд. Тут, мабуть, чудово.
Вел погодився: робити те, що хочеш,— страшенно приємно; лекції — то дурниця; до того ж тут є добрі хлопці.
— Але, звичайно,— додав він,— я б волів бути в Лондоні, тоді б я міг приїздити до вас.
Голлі ніяково ворухнула рукою на коліні й потупила очі.
— Ви не забули,— сказав він, раптом зважившися,— що ми з вами вирішили поблукати по світу?
Голлі всміхнулася.
— О, то були жарти. Коли людина стає доросла, їй такого не випадає робити!
— Таке! Кузенові й кузині можна,— сказав Вел.— Ось настануть літні канікули,— вони починаються в червні і тривають дуже довго,— тоді ми з вами що-небудь придумаємо.
Та хоч Голлі охопив захват від думки про таємну змову, вона похитала головою й стиха відказала:
— Нічого не вийде.
— Не вийде!— запально вигукнув Вел.— А хто нам може завадити? Адже не ваш батько чи брат.
Цієї миті до вітальні зайшли Джоліон і Джоллі; і мрія сховалася у Велові лаковані черевики та білі атласні черевички Голлі, де вона лоскотала й пощипувала їх увесь вечір, протягом якого в кімнаті панував настрій, що не дуже сприяв щирій розмові.
Тонко сприймаючи все, що відбувається навколо, Джоліон незабаром відчув прихований антагонізм між хлопцями, до того ж його дивувала Голлі; тому він несвідомо почав іронізувати, що фатально впливає на юнацьку безпосередність. Лист, принесений йому по обіді, примусив його поринути в мовчанку, якої він майже не порушував, аж поки Джоллі й Вел повставали, збираючись іти. Він вийшов із ними, курячи сигару, і провів сина до воріт Крайст-Черч. Повертаючись, він вийняв листа й перечитав його під ліхтарем.