Отак із годинником у руці сидів він, опасистий, гладенький і золотавий, наче приплескана грудка масла,— сидів, ні про що не думаючи.
Тим часом зайшов довготелесий чоловік з баками, що колись служив у Свізіна, а тепер торгував городиною, і оголосив:
— Місіс Чесмен, місіс Септімус Смолл!
До вітальні ввійшли дві леді. Перша була вбрана у все червоне, на щоках її горіли великі густі плями того самого кольору, погляд вона мала важкий і гострий. Вона рушила до Свізіна, простягаючи руку в довгій світло-жовтій рукавичці.
— Добридень, Свізіне,— мовила вона.— Ми з вами не бачилися хтозна-відколи. Як ви живете? Еге, мін любий друже, ви дедалі гладшаєте.
Свізінові почуття виказав тільки його зосереджений погляд. Серце його розпирав, клекочучи, німий гнів. Вульгарно бути гладким, і говорити про це теж вульгарно: у нього широкі груди, та й годі. Повернувшися до сестри, він стиснув їй руку і мовив владним тоном:
— Добрий день, Джулі!
Місіс Септімус Смолл була найвища з чотирьох сестер; на її добродушному округлому старечому обличчі застиг журливий вираз; воно болісно кривилося, наче з нього до самого вечора не скидали плетеної дротяної маски, що помережила жорстку шкіру дрібними зморшками. Навіть очі її болісно мружились. В такий спосіб вона виявляла свій безнастанний жаль з приводу втрати Септімуса Смолла.
Вона славилася тим, що завжди могла бовкнути щось недоречне і з упертістю, властивою всім Форсайтам, товкла й далі про те саме, нанизуючи одну нетактовність на іншу. По смерті чоловіка родинна настирливість, родинна діловитість у ній закостеніли. Дуже балакуча, вона при нагоді могла годинами говорити без найменшого пожвавлення, розповідаючи з епічною монотонністю про ті незліченні випадки, коли її ошукала доля, і жодного разу не помічала, що слухачі виправдовують долю: старенька мала добре серце.
Бідоласі довелося так довго сидіти біля ліжка Смолла (він мав слабке здоров'я), що в неї виробилася до того звичка, отож вона безліч разів погоджувалася доглядати і хворих, і дітей, і різних страдників, і зрештою в душі її вкоренилося враження, що на світі людині судилися самі прикрощі. Неділя за неділею вона ходила слухати превелебного Томаса Скоулза — блискучого проповідника, який справив на Неї величезне враження, але їй вдалося переконати всіх, що навіть у цьому їй не пощастило. В родині Форсайтів вона стала живою приказкою, і коли хто-небудь із них нудив світом, його прозивали "справжнісінька Джулі". Маючи таку вдачу, кожен, окрім Форсайта, сконав би, не доживши й до сорока років, проте. Джулі минув сімдесят другий, а виглядала вона пречудово. Здавалося, що в неї збереглася здатність тішитись життям і що вона ще зможе її виявити. Джулі мала трьох канарок, кота Томмі й півпапуги — друга його половина належала сестрі Гестер, і ці створіння (яких намагалися тримати подалі від Тімоті, бо він не терпів тварин) на відміну од людей не засуджували її за те, що вона вдається в тугу, і були щиро їй віддані.
Того вечора, вбрана в чорну бомбазинову сукню з скромною трикутною вставкою фіалкового кольору й чорною оксамитною стрічкою, пов'язаною навколо її худої шиї, вона була втіленням величної пишноти; майже кожен Форсайт вважав, що чорний і фіалковий кольори надають вечірньому вбранню цнотливої строгості.
Сумовито дивлячись на Свізіна, вона мовила:
— Енн питала про тебе. Ти не заходив до нас уже хтознавідколи!
Свізін заклав великі пальці за пройми жилетки і відповів:
— Енн зовсім негодяща, їй слід звернутися до лікаря!
— Містер і місіс Ніколас Форсайт.
Ніколас Форсайт усміхався, звівши свої прямі брови. Удень йому пощастило домогтися затвердження плану, що передбачав використання на цейлонських золотих копальнях одного племені з Верхньої Індії. Цей план був його заповітною мрією, яку йому нарешті пощастило здійснити наперекір усім труднощам, і тепер він тішився заслуженою перемогою. Його копальні подвоять видобуток, а досвід підтверджує ту істину, любив повторювати Ніколас, що кожна людина рано чи пізно має померти; і чи помре вона зі старечої немочі в своєму рідному краї, чи передчасно, застудившись на вогкому дні чужоземної шахти,— це, звичайно, не має великої ваги в тому разі, якщо зміна в її способі життя сприятиме розквіту Британської імперії.
Ніколасові здібності ніхто не міг поставити під сумнів. Націливши на співбесідника свого нерівного носа, він пояснював:
— Через нестачу кількох сотень цього люду ми роками не платимо дивідендів, а подивіться, яку ціну дають за наші акції. Я не можу заробити на них і десяти шилінгів.
Ніколас щойно побував у Ярмуті й вернувся, почуваючи, що додав собі принаймні десять років життя. Стиснувши Свізінові руку, він пустотливо вигукнув:
— Ну, от ми й знову зустрілися!
Місіс Ніколас, змарніла жінка, усміхнулася з-за його спини напівзляканою, напіввеселою усмішкою.
— Містер і місіс Джеймс Форсайт! Містер і місіс Сомс Форсайт!
Свізін клацнув каблуками; тримався він напрочуд хвацько.
— Добридень, Джеймсе! Добридень, Емілії Як справи, Сомсе? А ви як живете?
Він схопив руку Айріні і вирячив очі. Вродлива жінка — трохи бліда, але стан, очі, зуби! Занадто гарна для цього Сомса!
Боги дали Айріні темно-карі очі й золоті коси — незвичайне сполучення, що приваблює погляди чоловіків і, як кажуть, Свідчить про слабку вдачу. А молочно-біла, ніжна шкіра шиї та пліч над золотавою сукнею додавала їй надзвичайної чарівності.
Сомс стояв позаду, втупившись у дружинину шию.
Стрілки годинника, якого Свізін і досі тримав відкритим у руці, минули вже восьму; він мав обідати півгодини тому, а сьогодні як на те ще й не снідав, і його гризла якась первісна нетерплячка.
— Джоліон ніколи не запізнюється!— з досадою мовив він до Айріні.— Це він, мабуть, затримався через Джун!
— Закохані завжди запізнюються,— відповіла вона.
Свізін утупив у неї очі; щоки його почервоніли.
— То все дурощі. Новомодні вигадки!
Здавалося, в цьому вибуху буркоче й реве несамовитість первісних поколінь.
— Скажіть мені, дядечку Свізіне, чи подобається вам моя нова зірка,— лагідно мовила Айріні.
Серед мережива на грудях у неї сяяла п'ятикутна зірка з одинадцяти діамантів.