— Брати, іменем Христа милосердого! Не спішіть! Обережніше, аби не так швидко вони повмирали. В ім'я найсо-лодшої Пріснодіви Марії...
В глибині катівні чорна паща арки відкривала прохід до нумерів. З-за дверей, суцільних і ґратчастих, чулося різноголосе завивання. Це в'язні, вражені ревиськом натовпу і стогонами катів, не розуміючи, що діється, в жаху зустрічали свою останню годину.
Більше ні в кого було питати ключів. Замки збивали ломиками, призначеними трощити кості. Катівський меч став відмичкою.
Лють змінилася захопленням. Злі мучителі розпливлися в радості. Руки, вимазані кров'ю, ніжністю змагалися з материнськими. Того, хто не міг іти, несли. Ноги сковзались, провалювалися в смердючі стоки, продовбані із спільних нумерів до спільної клоаки, де людська кров по-блюзнірськи зміщувалася з нечистотами.
Ніхто не запитував, хто цей живий скелет з гнійними ранами від мордувань: невинний, на якого звели наклеп здирники, чи такий, що обмовився необережним словом, злощасний неуплатник податей. Чи страшний убивця, що не змилувався над дитям, злодій, який не погребував жебрацькою сумою. В язні — пригноблені. Зараз усі були, як брати.
Пробившись у двір тюрми і на вулицю, рятівники показували звільнених, піднімаючи їх догори, наче знамена, щоб усі могли порадіти. І — пізнати живе свідчення своєї сили, яка ламає навіть тюрми.
Хтось падав. Ненароком, у захваті від своєї сили, схожої на силу ріки, яка прорвала греблю, звільненого душили не помічаючи.
Залунали викрики:
— Відплати суддям! Смерть суддям!
Чоловік з кучерявою, наполовину виголеною головою закликав, вимахуючи катівським серпом:
— Я знаю будинок судді!
Крики, тупіт, удари в мідні тарелі посилилися. З гарячковою поквапністю, розцяткований плямами курних смолоскипів, натовп увірвався в тиху вулицю. Патрикіанські будинки, в яких двері й вікна були не лише замкнуті, а й завалені зсередини всім, що потрапило під руки, ніби знітилися безголосі, без єдиного вогника — страх гасив навіть незгасні лампади перед іконами.
Патрикій Таціт зібрав близьких домочадців, кому міг довірити. З тайника, відомого лише главі сім'ї, його дружині і старшому синові, витягались клинки зі срібними руків'ями в піхвах, оздоблених коштовним камінням, розкішні кинджали. Тут же ледь тремтяча рука намацувала меч предка, строгий, простий, але міцного заліза, знаходила кривий акінак 1 перса, здобутий у Месопотамії, двосічну франціску, привезену з Рейну, мідійський щит, обтягнутий камінно-твердою шкурою слона.
Патрикій згадував перекази про будинки персів, схожі на фортеці з гарнізонами. Що далекі роки! Зовсім недавно спокій Візантії охороняли і три, і п'ять легіонів, та й у Палатії жило надійне військо. Охлос 2 боявся буйствувати. Навпаки, тоді загрожувало буйство самих військ, солдати самі суть озброєний охлос. Римські мечі вбивали римських імператорів, вискочки купували діадему золотом, розсипаючи його в казармах. Як нерозумний старий Юстин і мерзотний Юстиніан.
Знання не приносять щастя. Таціт не знаходив виходу. Після Сцілли і Харібди мореплавцеві відкривалося чисте море, а для імперії патрикій бачив безвихідь: або сваволя охлосу, або сваволя війська. А в проміжках — сваволя базилевса.
Патрикій чекав грози, причаївшись у будиночку сторожа. Жінок сховали в далекому покої міського будинку. З патрикієм був син, зять, домоправитель і четверо клієнтів, що харчувалися з його столу. А решта? З трьох десятків рабів — сторожів, стайничих, куховарів, прибиральників — він міг ще так собі покластися на десятьох. їм він вірив, вони народилися в його домі, він не був жорстоким. На затильному дворищі, біля майстерень було ще шість десятків рабів і рабинь. Патрикій вважав себе винятком, покари застосовував рідко. Але хто захоче захистити його життя?..
1 Акінак — важка шабля із загнутим, потовщеним і розширеним кінцем.
Охлос — по-грецьки має два значення: і бунт, і ту частину народу, в якої немає ніякого майна, крім двох рук, що віддаються в найм. В першозначенні саме слово ні в Греції, ні у Візантії зовсім не мало образливого значення.
Безликі тисячі наближалися із зухвалою певністю. Пат-рикій почув прокляття, послане сином базилевсу.
— Мовчи,— сказав Таціт,— одна паща варта другої. Натовп ніби зупинився біля володінь Таціта. Ні, тисячо-
рукий звір напав на сусіда. Тепер темрява здається не такою густою. Шукають не його, патрикія імперії, чиї предки прославили своє ім'я не лише мужністю. Рід Таці-тів дав знаменитого історика і доброго імператора. Нехай інші дадуть стільки ж!
Одним з найближчих сусідів Таціта був суддя Теофан, вискочка, креатура огидного Іоанна Каппадокійця. Порядні люди зневажали суддю. Здирник і хабарник, юстиніан-ський торговець совістю. Йому Таціт не став би допомагати, навіть якби в патрикія був цілий легіон.
То, виходить, охлос не сліпий, якщо робить правильний вибір.
— Знайте, діти мої,— казав Таціт, обнімаючи в темноті сина й зятя,— що цей Теофан за наказом Феодори згубив патрикія Бассіана. Нещасний нібито погано відгукнувся про цю безпутну жінку. Насправді базилису спокушало багатство Бассіана, і, на жаль, Бассіан був чоловіком розпутної поведінки і наближався до Феодори, коли...— пат-рикій не захотів уточнювати час.— Теофан тортурами примусив нещасних Бассіанових клієнтів звинуватити свого патрона в схильності до содомського гріха. Вирок виконувався з такою звірячістю, що покалічений Бассіан помер. Його власність Теофан оголосив нічийною, хоч усі знають в обличчя братів і сестер Бассіана.
— А знаменитий процес Аева проти Алфея? — нагадав зять.— Обдерши обох, Теофан зумів конфіскувати землі, дбвкола яких точилася суперечка, на користь Юстиніана.
— Наші сусіди потонули в здирництві, насильствах, беззаконні. Суди — кубла розбою і мерзоти,— похмуро сказав патрикій.
Тим часом народ, зламавши браму, не зустрів опору в домі Теофана. В дворі дружина і дочка судді простягали руки, просячи пощади. У відповідь зблиснули катувальні ножі. Повсталі вимагали Теофана.
Раби судді втрутилися з небувалою сміливістю:
— Не чіпайте жінок, їм жилося не набагато солодше, ніж нам. Ходімо, ми вам покажемо видовище.