— Смерть Євдемонію!
— Перемагай!
— Напинайте вітрила!
Розділ шостий ВОГОНЬ
Горгона, тільки глянувши, перетворювала
на камінь живих.
У порівнянні з пізнішими
злодіяннями всі ці Гідри,
Горгони — нікчемний міф.
Дурниці!..
Із стародавніх авторів
і
1
У час призахідний заклики — перемагай, напинай вітрила! — лунали на багатьох вулицях і майданах Візантії.
На тілі велетенського міста лихими болячками здувалися нариви тюрем, ланки ланцюга, викуваного Владою.
Євдемоній не міг втрутитися, хоча і вчасно дізнався про небезпеку, що загрожувала тюрмам,— префект боявся розпорошити свої і без того слабкі сили. В такий час не варто думати про ув'язнених. їх не так багато. Правосуддя імперії було швидким. Переважно злочинства і злодіяння каралися смертю. Зрідка вдавалися до заслання. Тих, що не сплачували податків, спішили продати в рабство.
Скоряючись наказам, легати і трибуни відвели свої когорти обхідними шляхами, обминаючи широкі вулиці й майдани. Одинадцятий легіон відходив до Палатія, щоб стати між базилевсом і містом. Вервечки легіонерів рухалися, як змовники. Трибун очолював першу мані пулу когорти, центуріони замикали свої мані пули. Легат, скарбій, писці, профос з різками і сокирою ішли позаду когорт, щоб стежити за легіонерами. Даремна завбачливість! Мані пули втрачали людей. Втікачі, знаючи місто, як свою долоню, зникали безшумно, наче кажани. Не порушуючи воїнського братства, центуріони мовчали про тих, хто покинув стрій, а легіонери й не думали виказувати своїх. Вони скорялися наказові, хоч давні кривди й ворушилися, наче хробаки в запущених ранах.
Мури тюрми в кварталі Октогон, брудні вдень, вугільно-чорні вночі, колись були відмежовані ровом і від вулиці й від сусідніх володінь. Раніше це була казарма, що за староримським звичаєм виступала й укріпленням. Другий Рим перетворив казарму на тюрму і насунувся на неї з усіх боків. Рів засипали, до мурів притулилися будівлі, позаду звели храм нового бога імперії. Вулиця, що було розширилася за рахунок рову, звузилася під натиском протилежних будівель.
Двір казарми, ставши двором тюрми, забудувався житлами наглядачів. Мури підняли, поставили подвійні ворота, між якими сиділи люті псиська. Щоб пропустити чужих, ланцюги вкорочувались хитромудрим пристроєм. Вільних і невільних відвідувачів зустрічали люте гарчання та бридкий сморід псарні.
Приставивши до внутрішньої стіни драбину, один із сторожів виліз на стіну і намагався перекричати гамір натовпу і гавкіт собак:
— Чого шукають римляни? Тут немає ні грошей, ні вина!
Сторож, він же кат, заявив, що вперше за немалий досвід життя він бачить людей, які своєю волею бажають залізти в тюрму. Жарт сподобався, та в загальному гамі його оцінив мало хто. Кат ще стовбичив на стіні, і нові знайомі порівнювали його з котом на даху, коли перші ворота впали, вибиті колодою. Кат скотився в двір.
їх було вісімнадцятеро, що поєднували професії катів і тюремщиків, ситих, вдоволених життям, знахабнілих у благоденстві. Вони виступали спадкоємцями померлих і страчених, їм за законом належали взуття й одяг, зняті з тіл. Вони з'їдали більшу і кращу частку їжі, яку приносили друзі й родичі в'язнів, їм перепадала і милостиня м'якодуших християн, які не забували заповіти святих про милостину нещасним грішникам. Понад усе те кати отримували від префектури по одному оболу в день за кожного в язня і окрему плату за катування і страту.
М'язисті — кволий не годиться для такого ремесла,— важкі, звиклі погрожувати юрбам показом знарядь катування, кати розгубилися. Захищатися? Але як? Вони звикли бити, відбирати в беззахисних, мордувати тих, хто не міг чинити опору. Хто в місті не знав про події на іподромі?! Та ні під жодний товстий череп не закрадеться думка, що розшаліле місто рине бунтом і на їхню затишну, любу, рідну годувальницю, на м'яке гніздечко-тюрму.
Пси смертно заскавучали під ломаками, ножами, саморобними списами. Повалились і другі ворота. Кати, божеволіючи, лізли на мури, марно намагаючись сховатися; комусь, випадково згубившись у натовпі, вдалося втекти в загальному розгардіяші, в поспіху, в ошаленінні.
На перший поверх тюрми вели двоє дверей, на другий вибиралися зовнішніми сходами. Залізні засуви замикали висячі колодки. На вимогу обложників тюремники повідмикали колодки, поскидали засови.
— Вогню, світла, вогню!
Відгукнулися ті, що вже порядкували в житлах катів, розхапуючи майно. В огнищах знайшлися непогаслі жарини, в коморах — олія. Смолоскипи скручували з ганчірок, на які руки, схожі на кігті, перетворили зірваний з катів одяг. Тепер кати, голі, стали дуже помітними.
Освітили залу допитів звичайного в імперії вигляду Підвищення посеред зали блюзнірськи нагаДувало олтар Це було місце суддів, тут же прилаштовувалися писці, які записували питання й відповіді. Без протоколу нема правосуддя. Кам'яні лави, підняті на лікоть над підлогою, аби катам не особливо гнути спину, мали виямки для кистей і щиколоток. Вони були трохи нахилені і на них видовбані канавки, продовжені на підлозі до горловини клоаки.
Біля огнищ валялися мішки з вугіллям звичайнісінького вигляду. Такі розвозять вуглярі на спинах ослів, вигукуючи: "Вугілля, вугілля!.."
На стелі стирчали гаки з мотузками, ланцюгами, нашийниками, зашморгами. На стінах були розвішані в назавжди установленому порядку знаряддя катувань точнісінько такі самі, якими вчора мало не ці самі кати залякували підданих. У всіх тюрмах знаряддя правосуддя були однакові. Набір, установлений звичаєм і законом, замовлявся префектурою.
Побачивши катівню, натовп розлютувався ще страшніше. Жах і гнів породили бажання, яких щойно ще не було Катів тягли до мордувальних лож, долаючи опір, виламували руки, ноги і, нарешті, розтягували. В неумілих руках добровільних виконавців вироку кліщі, ножі, шпиці, гаки для нутрощів завдавали широких, надто кровоточивих ран.
Зводились порахунки. Відомщали за брата, сина, батька, сестру, матір... З диким торжеством над катованими вилискували свіжоголені голови рабів, скуйовджені чуприни ремісників, сиві кучері і лисини старих. Хтось із вибалушеними очима на перекошеному обличчі метався, хапав за руки месників і репетував: