Є спільне між книжниками і провісниками Долі. їхня мудрість корисна для інших, але марна і небезпечна для них самих. Така воля бога, який любить людей, смиренно-слухняних розумом. Тому префект розчавив письменника мимохідь, як мурашку.
На майдані Бика, вилізши на спину мідного страховиська, пустельник Василіск звертався до юрби:
— Брати, родичі во Христі, не вірте рясі й ризі. Єдино вірте слову, тому що бог є слово. Хіба не Христос сказав, що легше верблюдові ввійти у вушко голки, аніж багатому в царство небесне! Хіба не він заповідав шанувати бідність найбільше за все! В кого є два хітони, один віддай ближньому.
Пустельник встиг зібрати коло себе кілька десятків послідовників. Наслідуючи визнаному ними вождеві, вони озброїлися дрюками з хрестоподібними поперечинами. Це вони висадили Василіска на Бика.
До вечора з півдня дихнуло вологим теплом, дивним для північан, звичайним для візантійців, звичних до різних перемін. Але багряний захід, що нагадував кров'янистий жовток насидженого яйця, мало доброго провіщав на завтрашній день.
Пустельникові перешкодили — згорталася маніпула, яка охороняла храм святого Конона. Іоанн Каппадокієць дав знати префекту, що про осуджених "можна забути". Народ уже встиг звикнути до того, що легіонери стоять біля храму, і не помічав їх. Зараз засвистіли, загутютюкали. Відступ військ збудив сміливість, натовп згуртувався. Багато хто витягував пращі, витягував із торбин, захованих під хітоном, гладенько викачані морем кругляки.
Оточена маніпула зупинилася. Двома вигуками центуріон перешикував квадригу в квадрат. Утворилося чотири стіни довгих щитів. Візантійці оцінили красу маневру. Дехто заплескав, наче мімам. Один із випадкових ватажків, які з'являються і зникають, наче тріски на гребенях хвиль, звернувся до візантійців:
— Назад! Покладіть каміння в торби! Бережіть їх, нам ще будуть потрібні пращі. В легіоні — наші брати. Поговоримо з ними.
Пустельник терпляче стояв на спині Бика. Натовп слухав ватажка, який спокушав легіонерів:
— Одновірці, римляни! Що для вас цей базилевс! — Він робив жести звичного оратора.— Що священні тіла Юстиніана і Феодори, їхні голови та інші частини, які непристойно згадувати. Що ви скажете щодо списків старшинства, які раніше забезпечували ваше майбутнє? Хіба не цей базилевс — яка ганьба! — наказав не викреслювати померлих. Нині ваші мертві товариші стоять на вашій же дорозі, заважаючи живим наближатися до вислуги. Коли ви старієтесь, у вас одбирають пояс воїна. Скарбник каже: "Я не знаю тебе", і ви залишаєтесь без плати, заслуженої вами за законом. Що ж вам цей базилевс! Адже ви не гепіди, не герули, не варвари, які обжерлися золотом Другого Риму. Може, ви зуміли стати гуннами чи массаге-тами? Ні, золото, яке Юстиніан вичавлює з нас, наче олію з оливків, іде не вам. Ви — римляни. Варварів годує цей базилевс, а ви худнете.
Розорений ритор чи опальний легіст сипав/сіль з перцем на відкриті рани. Всі знали, що Анастасій Мовчазний залишив у скарбниці триста тисяч фунтів золота, а Юстиніан за кілька років усе проциндрив на розкіш Палатія, на нерозумне будівництво. Подумайте, йому мало місця на твердій землі. Щоб забрати місце в Пропонтиди, Юстиніан нарощує береги. Золото, вибране на такі безглузді роботи, все ж залишалося в імперії. Але Юстиніан перетворив скарбницю на дірявий горщик. Золото йшло варварам, від яких базилевс відкуплявся, варварам, яких він наймав. Недавно Юстиніан заплатив Хосрою золотом за перемир'я і зобов'язався щорічно сплачувати данину.
Оратора слухали з цікавістю. В легіонах і так перепурхував злий жарт: "Чому не народився я персом?.."
Маніпула пішла спокійно, і пустельник своєю ломакою вдарив по гулкому тулубові Бика, закликаючи до уваги. Йому завадив чоловік у чистому шерстяному хітоні, з бобровою шапкою на голові.
— Ти правду казав, ченець, про розпутство Феодори паскудної. І Юстиніан не людина, а владика демонів. Та навіщо ти підбурюєш бідних проти багатих? Бог всевишній влаштував усе. Якщо не буде багатих, хто подасть милости-ну бідному? Хто дасть хліб і роботу? Скажи мені.
Василіск пішов на диспут:
— Я розумію тебе, ти є голос церкви високої. Демон спокушав Христа в пустелі, пропонуючи йому багатства всесвіту. Христос не став слухати демона, твоя ж церква — спокусилася!
— Богохульствует!
— Мовчи,— почулися голоси,— дай йому говорити.
— Брати,— волав пустельник,— апостоли склали обітницю бідності, безсрібництва. Апостольські християни жили в чистій спільності, ділячи хліб та одяг. Слухняна в базилевса висока церква зрадила віруючим. Базилевси-язичники запропащали тільки тіло, а нинішні загублюють душу на вічні муки. Погляньте на патріархів, єпископів, пресвітерів, дияконів. Хто кадить демонові Юстиніану? Вони! Хто не заступається за гнобленого, не відводить руку сильного, не викриває винного? Вони, вони, вони! То нехай же мені вдасться розкрити блуд високої церкви, капища ідольського, опору гріха базилевсів! Нехай же вдасться мені вказати...
Оплески змішалися з прокляттями. Залунали гнівні викрики:
— Схизматик, донатист!
Почалася тузанина. Когось підхопили, розгойдали і кинули на мідну спину Бика.
Хтось, показуючи натерті воском таблички, пояснював:
— Нишпорка, він щось писав, ховаючи руки!
— Давай прочитаю! — крикнув Василіск.— Никодим-чинбар, Микола-ткач, Феодор Кавун, Ананій, раб Страти-гія, Стефан-візниця... Брати, та тут же десятки імен!
Запідозрений звівся на коліна; витягнутим, як морда, лицем він дивовижно був схожий на щура.
— Препаскудний! —ломака пустельника знялася над агентом префекта.
— Ні,— відмовився від свого наміру пустельник,— не оскверню древа, благословенного Симеоном Стилітом, дотиканням до чотирижди нечистого! — і скинув униз постачальника катів.
Стогін, вереск, писк, тупі вдари кимак, прокляття і тупання на одному місці людей, що збилися в купу, наче для шаленого танцю...
Таблички, які могли розчинити двері в'язниці для багатьох, були опльовані, поламані, розтоптані.
Ніч, яка непомітно опустилася на місто, розпочиналася закликами:
— До тюрми!
— Звільнимо мучеників!
— Смерть донощикам!
— Смерть суддям!