Обома руками Малх обняв безмежжя. По суті, він був по-справжньому сам уперше. В широкому, пустельному світі люди, серед яких жив Малх, уміли збиватися в тісні купки, кишіли за мурами міст, ходили одними й тими ж стежками й дорогами. Скрізь сусід затискав сусіда.
Малх був сам. По-справжньому, зараз він мікрокосмос у макрокосмосі, тобто світ малий у світі великому. В далеку давнину хтось із безіменних філософів додумався до цього гордого і прекрасного уподібнення людини до всесвіту: різниця тільки у вимірах. Малх вірив, що вільний мислитель жив у роки, коли люди ще не знали насильства одного над одним і не зносили пригнічення тісного буття всередині міських мурів та імперських кордонів. Діоген мав бочку, Малх був ще бідніший. Засланець, який приїхав у Карикінтію на лаві гребця, спав на чужій постелі, в чужому домі.
Малх з насолодою перебирав подарунки Індульфа. Короткий меч у піхвах з —товстої шкіри був широкий і добре нагострений. У сагайдаку виявилася дюжина стріл із залізними наконечниками. В мішку було кресало, пара кременів, шмат трута, сіль, варене м'ясо, вузенькі ремінці, щоб підв язувати ношу на спині, запасна тятива для лука. Брат не зробив би краще для брата.
На північний захід. Угору по Дніпру. Приймуть Малха росичі чи проженуть—іншої дороги в нього немає.
Розділ п'ятий ЗЛИЙ ВІТЕР
Так реве і розносить олтар, і залізний ланцюг розриває бик жертовний, неточним уражений ударом.
Вергілій
1
Світало, але краї моря ще не відокремилися від небесної бані. Солона вода стояла біля берегів, наче біля вінця чаші, нерухома, ніби в озері, тепла, нагріта підземним вогнем.
Індульф звикав до дивин Теплих морів. Там, на батьківщині, були холодні води, з рівними мілинами, порослими сосною, ялиною, ялівцем. У вологому піску, як у воді, тонули валуни, чорні, сірі, з буро-зеленою пліснявою мохів.
На скандійському березі, в тому місці, де слов'янин Лютобор побратався із скандійцем Індульфом, прадавні велети досхочу награлися з камінням. Над водами Вовчого моря піднімалися рифи — кошлаті звірі з роззявленими пащеками, настороженими рогами, іклами, піняві, непорушні... Та всі знали, що подеколи вони оживають. Вони пробуджуються в мороці зимових ночей, коли в море не виходить жоден човен.
Ніхто не зміг назвати день, коли небо стало чужим, м яким, зелено-лазурово-синім. На батьківщині в світлі дні небо піднімалося надзвичайно високо. То була ніжно-блискотлива твердь Півночі.
Десь був розрив, десь була прірва між твердю батьків<щини і небом Теплих морів. Ніхто не зміг побачити берега двох небес. Можливо, під межею небесних твердей слов'яни пропливли вночі або в похмурий день. Можливо, самі небеса бережуть свою таємницю.
Індульф розстібнув підбородну пряжку. Шоломний ремінь, захищений лускітками золоченої міді, повис на грудях. Знявши шолом обома руками, Індульф замилувався красою незвичної речі. Глибина шолома майстерно заповнювалася підкладом м'якої шкіри, вправно оковані краї загорталися всередину, втримуючи підкладну частину за-клепочками з широкими, однаково розплющеними головками. Борти шолома опускались нижче вух, і потрібна була воїнська звичка, щоб вільно повертати голову. Від бортів уперед випиралися два виступи для захисту щік. Передня частина нависала, закриваючи лоб і брови, а в середині дві сковані смуги, зміцнюючи налобник, стрілою спускалися до рота. Не можна битися наосліп, завбачливий зброяр тому й залишив місце для очей. По тім'ю шолома виступало щось схоже на півнячий гребінь з гніздечкам^ для борідок. В особливих випадках задля краси в них вставлялося страусове пір'я. Та і без пір'я шолом був прекрасний.
Поклавши шолом на прибережний камінь, Індульф звільнив застібки на боках і плечах і, наче краб, виліз із панцира. Позолочений спорядунок важив чотирнадцять фунтів. Як і шолом, латний захист був не іграшкою, на кшталт розкішних виробів із золота і срібла, тоненькими листочками яких, видаючи себе за мужів, в урочистих випадках прикривалися товсті чи тонкі сановники і євнухи базилевса Юстиніана, Володаря Імперії ромеїв.
Панцир був видутий на грудях, щоб вмістити м'язи, і прикрашений рельєфами фантастичних голів з розпущеним волоссям. Посередині був прикріплений хрест, увінчаний монограмою базилевса. Хрест, але тільки в оточенні літер ІНРІ, сяяв і на шоломі. Індульф знав, що літери творили ім'я візантійського бога Ісуса Христа, який народився в Назарі палестинській і його розіп'яли на хресті.
Вивільнившись із залізної шкаралупи, Індульф скинув червону туніку з короткими рукавами, розв'язав ремені чобіт і стягнув штани з такої самої тканини, як і туніка. Віддаючись м'якому спокоєві безхмарного світанку, він зупинився в мілкій воді. За обривистим мисом уже піднімалося сонце, і море блистіло відполірованим щитом. Але тут, біля берега, ще лежала тінь, вода була темна і особливо тиха.
Крім лиця, рук і шиї, Індульфове тіло було молочно-біле. Він відчув, як щось лоскоче за ногу. Великий, майже квадратний краб обережно пробував тупими клешнями: чи м'яке це м'ясо, таке ж біле, як живіт мертвої риби? Індульф нагнувся. Краб, хоробрий воїн, відступив, але не втікав, а піднявся на тонких ніжках, загрожуючи розчепіреними клешнями.
Позаду, не було сумніву, упав і заторохтів камінь. Забувши про розвагу, Індульф повернувся всім тілом. У цьому світі, під цим сонцем небезпека підстерігала на кожному кроці.
Індульф знав, що всі люди, які належать до Палатія базилевса, недоторкані для всіх інших. Не лише вбивство, навіть мала рана, завдана воїнам чи іншим слугам базилевса, карається смертю. Але він знав і те, як дорого ціниться озброєння хранителя Священного тіла.
У Візантії було дуже багато священного. Ромеї не вміли говорити простих слів, усе було великим, єдиним, таким, що сталося вперше, неповторним, наймудрішим, божественним. Тлумачі, приставлені до різномовних загонів воїнів Палатія, старанно передавали пишноту висловів. Священне тіло базилевса! Напевне, як і в усіх, напевне, брезкле,— адже базилевс не воїн.
Але звідки впав камінь? Кам'яні ребра берега йшли вгору, і там, схиляючись над кручею, за сипуче підґрунтя чіплялися дерева. Грунт оголював тонкі, як волосся, коріння, стягував униз дрібні камінці. Отож один із них і стривожив Індульфа. На кременистому бережку було безлюдно.