Індульф заходив у воду, поступово занурюючи тіло. Межа затінку скінчилася. Сонце вдарило сліпучим світлом. Індульф, відкинувшись, розвів руки. Він вітав світило, справді величне, живий образ Сварога-Життєдавця, чистий образ, якому не треба було запобігань і виславляння.
2
Чужак, опинившись на трибунах візантійського іподрому, міг подумати, що душа ромеїв тільки й живе кінськими змаганнями.
Хтось ударяв випадкового відвідувача по плечу і, показуючи монету, робив пальцями дивні знаки. І тяглися долоні зі жмінками чорних оболів, що пахли міддю. Он там чоловік показує золотий солід. Інший, очевидно відповідаючи, підняв ліву руку із загнутим великим пальцем Якщо пришелець і розумів ромейську мову, то тут він чув щось ніби жаргон злодіїв чи змовників, недосяжний для невтаємничених.
На арені візничі, оголивши м'язисті, наче в борців, руки, пролітали синіми, червоними, зеленими, білими вихорами. На поворотах кожна квадрига намагалася розвернутись якнайкрутіше, вісь зачіплювалася за вісь. Коли, зірвавшись на повному скаку, квадриги перекидалися, шум і галас ставали такими, що інше небо, не ромейське, могло б і обвалитися. Одні торжествували, а інші так засмучувалися, наче втратили батьків. З рук у руки перепорхували монети, ромеї сварилися, погрожували, посміхалися, обнімались. Видно, тут найважливішим вважалося трощити коням ноги. По завершенні забігів арену вирівнювали, посипали піском з кедровою тирсою. Завдяки цьому арена була тугою, що рятувало немало людських і кінськ/их кісток.
У перервах між забігами на арені з'являлася руда, сліпа на одне око собачка. Казали, що в ній живе пророчий дух таємничого походження. Напевно, це був добрий дух — чаклунську собаку не насмілилися б випустити в присутності базилевса. Мім збирав у бажаючих персні, і вчена собачка, дістаючи з вази, безпомилково повертала персні власникам. На замовлення глядачів собачка відшукувала жінок поганої поведінки, вміла знаходити скупердяїв, багатіїв. їй кричали: "Мудрець, дорога, красуня!" — і кидали ласі шматки. Собака нічого не брала, і шматки діставались прибиральникам.
Десятки мімів розважали візантійський народ виставами коротких комедій; акробати ходили на руках, вибудовували живі колони на п'ять і, шість поверхів; блазні бігали, пересміюючись між собою і висміюючи когось із глядачів. Решта глядачів були в захопленні, бо приємно, коли сміються че над тобою.
Цькування великих хижаків викликали страх в одних, жадобу крові в інших. Рогатини бійців змагалися з іклами і кігтями звірів. Рик ведмедів і левів, викрики мисливців панували над мовчазним принишклим іподромом.
В середині дня видовища переривалися на перепочинок та обід. І поновлювалися в другій половині дня, розпочинаючись знову кінськими заїздами.
На іподромі можна було провести цілий день у понад стотисячній масі людей, серед розкішних статуй і блиску золота. Тут можна було бачити самого базилевса, всіх знатних людей, усіх багатіїв Другого Риму.
Обжившись у місті, зайшлий варвар починав розуміти, що в іподромі було щось від поляни священного дуба на його далекій батьківщині, щось від погосту, куди приходили одноплемінці, щоб обговорити спільні справи. Але там, на батьківщині, в місці збору племені жили боги. Ромей-ські боги не любили вітру, сонця, дощу. Від ока дня вони пішли в темні храми. Там ромейські боги слухали хвалу своїх імен, приймали святобливе звернення сердець, приймали скарги скривджених.
Справжнє зібрання народу виказало себе на іподромі Не було, та й навіщо було б шукати іншого місця для багатолюддя. Які поляни могли б запропонувати себе населенню Столиці Світу!
В неділю, 11 січня 532 року глядачі іподрому мало уваги віддавали змаганню візниць. Цього дня, названого згодом першим днем заколоту, особливо хвилювалися трибуни пра-синів — зелених. Свист, не тільки губами, а й всіма можливими свистунами, зробленими з кісток і глини, лякав коней, і вони харапудилися перед лавами прасинів, відмовляючись слухатися візниць. Лунали крики, різноголосі, незрозумілі, але від того ще лютіші. Роздратований Юстиніан звелів Оповісникові спитати прасинів, чого їм треба. Старшини прасинів були викликані до кафізми умовними звуками труб.
Кафізма базилевса здіймалася над трибунами, наче олтар чи бойова башта. Врізана в західну частину іподрому, що прилягала до Палатія, вона була не чимсь іншим, як укріпленим виступом палацу-фортеці.
Сам базилевс завдяки схованим ходам і сходам з'являвся на кафізмі завжди несподівано. Знизу його було видно від колін, в білизні бдягу, відтіненій пурпуром, і в золотій діадемі, базилевс наче впирався головою в небо. Жоден купол палаців, жоден храмовий хрест не піднімався над Володарем Імперії, настільки продумано була піднята кафізма.
Праворуч і ліворуч — двоє дуже крутих сходів, наче дві простягнуті до народу руки, спускалися на трибуни. Сходи починалися десь на третині висоти кафізми, перед врізаними в мармур стін дверима з полірованої міді. Колись, до років Юстиніана, ці двері іноді відчинялись для гостей базилевса.
Кафізма була складною триповерховою спорудою без вікон. Пояси мармурових гірлянд і оздоб, голови фантастичних тварин і людей були вирізьблені з такою кількістю прорізів, що внутрішні приміщення добре освітлювались і звідти, не будучи поміченим, можна було оглядати трибуни й арену.
— Ми бажаємо благоденства й перемоги базилевсу. Але ти, найпреславніший, знай, бог свідок, ми більше не маємо сил витримувати кривди. Якщо ми назовемо кривдників, то вони впадуть у ще більшу лють,— поскаржився старшина дему 1 Манассіос.
— Не знаю, про кого ти говориш,—: відповів Оповісник. За етикетом в Оповісникові бачили ніби самого базилевса і зверталися до нього, як до Володаря Імперії.
— Ти знаєш, ти знаєш наших кривдників, тричі Авгус-тійший, ти знаєш імена наших мучителів,— заперечив Манассіос. Він намагався говорити дуже голосно, щоб його чули трибуни.
— Ніхто не чинить вам зла, я не знаю таких людей,— заперечив Оповісник.
— Це спафарій Колоподій, о Найвеличніший! І квестор Трибоніан. Так само Іоанн Каппадокієць. І префект Єв-демоній!
— Ти брешеш! —сказав Оповісник.— Ці люди нічого спільного з прасинами не мають!