Зате нині Малх охоче став тлумачем подій, для росичів дивовижних і незрозумілих.
— Чому за нами бредуть ромейські дружини і не нападають?
— Бояться. Добряче побиті основні. Ці дрібні, вони не поткнуться.
— Не те... Навіщо ж б'ють даремно ноги? /
— З обов'язку. Начальники ромеїв харчуються від начальникування. Ідуть за нами, щоб потім виправдатися.
— І нас бояться? І своїх бояться?.. Усіх бояться?
— Своїх ще більше, ніж нас.
Примруживши очі, Мал усміхається не шрамом, а справжньою усмішкою. Він розумів. А Крук хмурився, хмурився. Бачачи власними очима, він все ж не міг зрозуміти ромея. Малх старався для Крука:
— А пам'ятаєш, друже-брате, вони на мурі людей вішали й рубали на шматки. Для страху. Нас налякати хотіли.
— Це ж нелюди, тхори, смердюхи,— лютився Крук. Ніби зводячи з імперією давні рахунки гніву, Малх не
слова говорив — бризкав жовчю:
— Ми самі відходимо. А ромеї, топчучись на нашому сліді, шлють базилевсові гінців: женемо ворога, наша заслуга. Одного відсталого спіймають — сотні взяли. Вони, Круче, свою вигоду мають від того, що ти їх побив у засідці. Вони донесли своєму базилевсу: битва була великою, поле залишилося за нами.
Люто вилаявшись, Крук скочив на коня і помчав у тил, до своєї сотні. Зовсім не вірив він Малху, що вночі ромеї не нападають, боячись бою в темряві.
Хоробрий, запальний Крук, міркуючи за ромеїв, обрав місце, звідки сам він ударив би вночі. А він зробив би це! Це йому здавалося нескладним. Просто на дорозі, на п'ятнадцять верстов розтягнувшись, спав роський обоз. Охорона в нього з тилу й голови. Як же не напасти! Розігнати коней і биків, перебити скільки пощастить худоби. З малою силою можна зупинити обоз. І не спав Крук ночами, скрізь шастав, усім заважав, готуючись відбити ромеїв.
День наздоганяв день, ніч змінювала ніч, всі схожі, як зерна вівса. Новий місяць вузеньким серпиком слідом за сонцем упав за гори. У чверть розрісся серп, у дві чверті вийшов, інакше — місяць уполовині. Незліченний й ледве-ледве виміряний роський обоз піднявся До півночі. Звідси дорога робила коліно на захід. Пройшли і міжгір'я перед виходом на широкі поля фракійської низовини, де били військо Асбада. Ніде немає ромеїв. Удень — спокій, вночі — спокій.
Не ма серця до ромеїв. Глумлячись над боягузливими людьми, чиї боги не вкладають в серця хоробрості мужів, Крукові воїни вдавалися до жартів.
Кинуть тушу здохлої худобини впоперек дороги і ввіткнуть у падло два зв'язані навхрест кілки. "Моліться!.."
Що ж це за земля, по якій можна ходити з арканом, як у полі, де пасеться худоба, покинута недбалим господарем!
Захоплена здобич, в якій Ратибор вбачав багатство, здобич мізерна за мірками імперії, задовольняла похідного князя. Над міру досить уже взятого. Додому пора. Один клопіт: щоб не гинули бики й коні в обозі.
Якби не це, Ратибор пішов би подивитися і на пуп імперії, на злотоврату Візантію, і спробував би помацати стрілою й мечем столицю злих Теплих морів.
Що за жінку везе на Рось Мал? І не він один з живою здобиччю. Ратибор, думаючи про дівчину, схожу на давню хозаринку, дивився на Малову полонянку з мимовільно суворою, важкою увагою.
Зустрічаючи погляд скіфського князя, Анна зіщулювалася від страху. Про що він говорить з Малхом, про неї?
— Він велить убити мене,— скаржилася донька префекта своєму покровителю. Зараз вона, хай там що буде, не хотіла помирати.
— Не бійся,— заспокоював Малх.— Ми убиваємо в бою. Князь наш — росич. Ти зрозумієш згодом. Росич — прямої душі людина. Як стріла. Бачиш це? Дай палець. Гостре жало? Не наколись на нього підступністю й брехнею, загинеш.
Сотник Мал щодня з'являвся біля підводи, та ненадовго.
Анна знала, що його місце попереду, де за багато стадій перед обозом іде головний загін.
Переможець не квапився вступати в права володіння. Анна згадувала: стародавні герої-язичники на війні не чіпали жінок. Та в дні миру знайшлася жінка, яка посадила за прядку самого Геракла.
Дівчина чепурилася. Вона вже не не так боялася свого повелителя. Та все ж, коли Малх спробував піднятися в сідло, Анна злякалася. Що з нею буде, з одною!
— Я не покину тебе,— пообіцяв Малх.
Для душі людини не минається марно бути покровителем слабкого. Малх-росич не був безрідним, бездомним Мал-хом-ромеєм. У його домі в Княжграді залишилася донька, незабаром на виданні. Малх по-батьківськи жалів полонену ромейку.
2
Мало хто дізнаєтьс^ про тих, хто був зламаний. Страх вирвав язик в Оповіді. І мовчить закривавлений рот.
Із стародавніх авторів
Старенький пресвітер-вигнанець Єввадій благословив волю бога, який послав скамарам зброю. Георгій хвалив Долю. Бог чи Доля, без згадування яких німіла думка ромея, вдарували пустельникам Козячої гори зброю.
Георгій поділився з товаришами таємницею, зв'язавши їх перед тим клятвою послуху. Родопські скамарі дотикну-лися до скіфського скарбу з хитрощами людей, гнаних богом і Долею. Щоб не залишити внизу слідів, товариші на мотузках спустили пошукачів з кручі.
Безкрилі птиці щурами проповзли в дірку, що залишалася між склепінням і брилою, якою скіфи завалили печеру. Мешканці Козячої гори стали власниками зброї та обла-дунку, яких вистачало й на сотню чоловік. Як і всі люди, скамарі вміли бути жадібними.
Хтось і далі посилав удачу. Спустившись з гори, скамарі наловили коней, що належали вершникам Асбада.
Настали кращі часи. Якби так було завжди: жодного солдата на дорожних заставах. Та немає безхмарного щастя в Підмісячній. Садиби власників збезлюдніли. Втекли колони. Навіть халупи приписних до поля і польових сервів були покинуті їхніми нещасними пожильцями.
Фракія давно виступала полем для прогулянок варварів, і її населення вміло ховатися не лише в горах і фортецях.
Два десятки скамарів здавалися справжніми солдатами, поява яких і в мирні дні не обіцяла підданим добра. Солдат завжди вимагає їсти, пити, він хоче жінки і грабує все, що потрапить під руку.
Навіть собака не зустрів Георгія і його товаришів, коли вони спинилися біля огорожі житла знайомого колона. Хтось, спішившись, розчинив ворота. Розлетілися сполохані кури. Ніби справжні птахи, кури знялися і довго літали, поки не попадали на поле майже спілої пшениці.