Була гордою — гордість зламалася. Пелюстка в морі без берегів. Минуле було зірване, як листок у зимовому лісі.
Вона навчилася черпати із закі птіожспого похідного казана гарячу воду, щоб відмочувати зашкарублі від крові пов'язки. Навчилася годувати і обмивати чужого. І хапала за руки чужого, як близького, коли з'являвся страшний вершник.
На цьому обличчі, спотвореному шрамом, лежала гримаса мертвої, зловісної посмішки. Побачивши його вві сні, вона з криком прокидалася і, горе, бачила себе полонянкою, на возі, поруч зі старим елліном.
...Того недалекого дня біля дому раптом залунали крики, верески жаху, болю. Потягло димом. Шум налітав і спадав, як прибій, коли Анна затискала вуха. Потім перед нею з'явилося це обличчя, ця посмішка з кривим шрамом через щоку. Світлі очі, світлі вуса, червоно-коричнева шкіра, як у мавританського раба, чорна щетина на підборідді, набита брудом, огидний запах поту. Варвар вхопив її за руки, дивився на неї довго-довго, Потім він покликав когось, вказав на неї і зник. Вона закричала: "Батьку, батьку!"
Малх сказав, що про долю її батька нічого невідомо.
Вона звикла, щоб її бажання здійснювалися. їй подобався наречений, логофет Топера, молодий, стрункий, з ніжними руками. Батько казав: "Гордія чекає висока доля".
Коли прийшла звістка про ще одне вторгнення варварів,
"ордій нагадав слова Плотіна-філософа 1 Війни нескін-ІЄННІ, люди безперервно нападають одні на одних.
Анна бачила поєдинки між дикими звірами на візантійському іподромі. Там їх нацьковували зумисне.
Всі думали, що війна далеко від Топера. Варвари прийшли, і Анна упала, як статуя під час землетрусу.
Єдине, що 'вона вміла,— догдядати пораненого. їй доводилося ходити біля батька. Бунтівник, який відмовився щось внести в скарбницю, вдарив префекта ножем. Лікар учив дівчину робити перев'язки; бунтівника стратили.
Вона читала й писала, грала на цитрі. Кому це треба?.. Біля підводи Малха чергувалися варвари, вони провідували знатного чоловіка, як зрозуміла Анна. Хтось з них привіз цитру.
У возі була скринька з книжками. Малх звелів Анні перебрати їх: "Ти читатимеш мені вголос".
Росичі зупинилися на переднівок коло прісних озер біля гирла Гебра. Замігши страх перед зміями, п'явками, мулистим дном та очеретами, Анна змила бруд з утомленого тіла. Сидячи коло Малха, дівчина взяла цитру, пробуючи скласти сумну пісню-розповідь про своє нещастя. І раптом вона побачила свого ворога. Він завжди ніби падав з неба. Він з'являвся часто, але на одну мить. Зараз він залишився, він заговорив, звертаючись до неї. Малх не встиг перекласти його мову.
Щось сталося. Кінні варвари зграями птахів промчали до голови обозу. Анні почувся далекий поклик солдатського буксина. Дівчина кинулася в мрію, наче з обрива. Зараз батько з'явиться на чолі війська, як в оповіданнях з книжок. Варвари розбиті, все скінчилося. З обов'язку християнки Анна просить батька помилувати Малха, який був добрий до його доньки. Батько вчинить як слід. Анна молилася. Увечері Малх розповів полонянці про ромеїв, які переправилися через Гебр, щоб перекрити росичам дорогу. Ромеї втратили сотню солдатів. Решта встигла втекти на лівий берег.
— А він, а цей? —спитала Анна з надією.
— Що може бути з ним! — відповів Малх.— Він сильний воїн серед сильних. Ми не залишили жодного із своїх. Ромей тільки дряпає мечем і безсилою стрілою.
Анна не стала ховати сліз розчарування й горя.
— Чого ти? Змирися й забудь! — звелів Малх.— Радій нашій перемозі. Відбивши тебе, ромеї повелися б з тобою гірше, ніж ми. Що ти для них? Солдат оголосить тебе рабинею, і ти не доведеш свого права на свободу. Так було в імперії, і так буде. Я служив у легіонах. Я знаю.
Обоз втягувався в долину Гебра. На північ, на північ. Тепер гори заступали світ і зліва, і справа. Позаду море піднімало чарівну синьо-лазурову стіну.
Поворот погасив яву чуда. Скрипучі колеса відштовхували в небуття все, все...
— Хто сподівався повернутися, нехай втратить надію,— казав Малх.
— Твої сльози, твої скарги,— повчав він Анну,— неправда. Отямся. Чим була ти? Ніжила тіло, молилася своєму богові. Але чому тобі належало все, за яку заслугу? Ти не знаєш волі.
Відступник, зрадник був покровителем Анни. І він, проклятий богом, славив честь варварів.
У цій тяжкій землі з єдиною вузькою дорогою ІІ.'І нсрпш-нах гір з'явилися люди. Призахідне сонце чи світанок освітлювали постаті, крихітні, як буковки в книзі, і такі ж чіткі. За ними промені сонця ходили по небу широкими смугами, які ромеї малюють на стінах своїх храмів як опору богів. Хто були ці люди на горах?
Звичайно, ромеї, які стежили за військом. Та після сутички поблизу гирла Гебра ніхто не пробував вийти перед росичів.
В обозі ставало все більше порядку. Росичі запам'ятовували обличчя, імена погоничів і пастухів, серед них знаходили собі помічників і в інших дорожних справах.
До війська прив'язалися вовчі тічки, які хапали кістки на залишених нічлігах, підбиралися ночами до худоби. Поміркувавши, Ратибор озброїв кілька сотень звільнених справжніми списами й мечами із узятих на солдатах, побитих під Топером.
За росичами тягнувся й інший звір — сотник Крук не раз і не два помічав кінних ромеїв. Вибравши місце для засідки, Крук напав на докучливих супутників. Ті, бачачи, що верхи не втечеш, під стрілами кинулися до лісу і, покинувши коней, порятувалися в колючих хащах, справедливо думаючи, що там за ними ганятися не будуть.
Крук узяв до півсотні верхових коней, набрав і покинутої зброї. Хоч і нікуди подіти, та жаль і покинути.
Здолавши хворобу від рани, Малх бадьоро сидів на підводі. До нього на перепочинках збиралися друзі.
Живучи на Росі, Малх обережно розповідав братам про уклад імперського життя. Правда, далека від розуміння людини, здається брехнею, і не з усіма новий росич був цілком відвертий. Князь Всеслав силою розуму долав відстань до світу, який часом і самому Малху починав здаватися Химерою. Ратибор, в якому дехто бачив наступника Всеслава, хитрий Колот і ще небагато хто могли слухати Малха без недовіри, без підозри.
А інших, навіть таких, як Крук, які говорили, що бачать і під землею на чотири лікті, Малх остерігався.