Покритий повстю, із суцільними колесами на зріст людини, за тисячу років не змінювався віз кочовика, і Малх знову згадав Есхіла. Хозари оточили свій стан сотнями возів, утворивши міцну стіну, їхні стрільці могли бити знизу, прикриваючись колесами, як щитами. Обозних коней хозари відігнали до Турового урочища пастися на незайманих травах. Табун зник, і хозарські воїни почали виїжджати з табору, шикуватися трьома полками. Помилився Ратибор у своєму рахунку. Тільки війська, яке готувалося до нападу, було тут сотень не менше двадцяти п'яти. В таборі теж не самі жінки з рабами залишилися. Табун обозних коней погнало сотень три табунників. Всеслав налічив, що понад три тисячі хозарів-воїнів прийшло на Рось.
Кінні товписька хозарів закручувалися клубками, наче роячись, хвилювались, як "та степова трава під вітром. Ось рушили трьома тучами, непомірно велетенськими для росичів, з яких ніхто ніколи не бачив такої сили-силенної вершників одразу. В різних місцях сторожові слобожани трубили тривогу в роги. З високого дерева князь-воєвода Всеслав— птахом злетів униз, і князів коновода заквапився допомогти князеві стягнути ремені обладунку.
За ніч піші слобожани набили перед собою ряд гострого кілля. Низькі, до половини стегна, шпичаки заховалися в траві. Праворуч від хозарської кінноти військо прикривалося лісом. Піші ще не могли бачити хозарів. В чеканні хтось дрімав, розкинувшись, хтось розмовляв з товаришем, і Малха вражала всезагальна байдужість, як йому здавалось. Позаду прокричали наказ:
— До бою готуйсь, до бою, до бою! Тятиву натягни, тятиву!
Військо заворушилося. Переступали з ноги на ногу, перевіряли, чи легко меч вийде з піхов, чи зручно висить сокира-келеп, обмацували руків'я ножа за халявою, підтягували сагайдачні перев'язі, щоб сагайдак, піднявшись над лівою лопаткою, сам підставляв оперені борідки стріл. А тоді тільки гнули лук і натягували тятиву. Недалеко від Малха був знаменитий стрілець Горбий. Горбий сидів на ослоні. Років п'ятнадцять уже, як перестали скорятися йому ноги, він переміщав своє тіло на милицях. І так дужі руки стали міцними, як ковальські обценьки, і Горбий міг запустити стрілу на відстань, нікому не доступну. Дивлячись на каліку, багато хто зло згадував здорових, що залишилися дома. Та ніколи було замислюватися над цим. Помітили піші, як над травою з'явилися хозарські полки. Розрізнялися голови коней і людей. Хозари скакали щільним і широким строєм. Над тим многолюддям на невидимих ратищах тріпотіли, наче яструби в польоті, пучки кінського волосу і шматки яскравих тканин, бойові прапорці. Слов яни приготувалися 'до стрільби.
Залишалося хозарам пройти не більше верстви, коли вони стримали коней. Три полки зупинилися, рівняючись стіною, а ті, кому не вдалося одразу завладати надто норовистим конем, скакали перед щільним строєм, щоб, ніби скарані, стати збоку.
4
Як завжди перед боєм буває, між хозарами і слов янами залишилося незайняте, нічийне поле. Ніби обгороджене, хоча стін немає, воно заборонне на час, якого ніхто не знає.
Першим зважився хозарин. Він спроквола виїхав із середини хозарської кінноти. У чорному залізі лат він здавався широким, як бочка. Хизуючись вмінням верхової їзди, хозарин підняв коня на дибки і змусив його пройти на задніх ногах кроків сто. Потім, давши коневі волю, поплескав його по шиї, і той, безтурботний, потягся до руки за подачкою. Неквапливо хозарин наближався і зупинився на відстані, безпечній від стріли. Боєць підняв списа, вимагаючи бою. Наче краплини роси іскрилися на його низькому шоломі, іскрилося і оголів'я коня. Знатний хозарин шукав суперника для герцю.
Від людей роської мови виїхав простий на вигляд вершник, в копитних латах, в шоломі з турячого черепа. їхав просто, не показуючи свого їздецького вміння, прямо на хозарина. Той рушив назустріч, але дугою відхиляючись до своїх. Було зрозуміло, що досвідчений воїн остерігається, аби в двобої ненароком небезпечно не наблизитися до роських стрільців.
І місце, і пора дня змушували роського воїна стати на бій обличчям до сліпучих променів сонця. Хозарин штовхав і штовхав коня, поки тінь шишака не лягла між вух скакуна.
Нахилили списи. Уже на скаку росич перекинув круглий щит зі спини на ліву руку.
З місця обидва ринулися водночас. Великі, важкі вершники зірвалися птахами, без розгону, на повний розмах. До цього слов'яни привчали бойових коней. А степові коні інакше і не могли розпочати скачку. Можливо,/під росичем був степовий кінь, захоплений минулого літа в хозарського загону. Можливо, цей кінь народився в одному табуні з конем хозарина. Дивовижні шляхи і коней, і зброї.
Налетіли один на одного беззвучно. Кожен зумів зустріти гостряк списа серединною бляхою щита, списи відкинуло вгору, і розгін розлучив бійців.
Росич раніше повернув коня, та, ставши обличчям до бою, виждав хозарина. Він шукав рівного бою і дав супротивникові оговтатися.
Знову поскакали. Зіткнулися. І що це? Росич списа випустив? Між пішим військом знявся крик — і змовк. Під хозарином кінь спіткнувся. Напевне, вершник невдало зустрів списа свого противника. Униз відбив, і він поранив коня.
Широке поле, високе небо. Під небом людей на полі зібралося, скільки ніколи не сходилося сюди від сотворін-ня світу. Та для всіх ніби лише одна людина на цьому полі. Для слов'ян — росич, для хозарів — хозарин.
Хозарин легко і спритно зіскочив з коня — до того, як той повалився на бік. З хозарського війська вискочили вершники, але тут же повернулися: росич спішився так само швидко, як його противник. Рівний бій.
Хозарин, недбало звісивши ліву руку з круглим щитом, пішов на піший поєдинок. Росич квапився, широко ступаючи. За ним, як собака, йшов кінь. "Наш без щита, без щита!" — кричали біля Малха. Ромей вдивився. Ні, росич зі щитом, але щит закинутий за спину. Чому? Поруч прозвучало незнайоме слово: обидворукий. Що воно означало?
Пояснення виникло само. Бійці зійшлися. Брязкіт, тріск, щось майнуло, і хозарин упав, наче громом уражений. Зметнувши його тіло перед сідлом, росич уже скакав до піших. Його впізнали. Це воєвода Всеслав вийшов на бій простим, як найбідніший, що не мав залізного обладунку, переміг ворога чесно, груди в груди, без підступу. Не в латах сила, а в твердості серця. Піші кричали: