Стріли йшли густо, важкі, міцні, з пером весняного дебелого гусака. Хозари падали. Падали й хозарські коні, збиті вуздечкою, яку тягли мертвіючі руки. Роські стрільці, не скліпнувши, брали ціль, високо піднімаючись на стременах.
Росичі робили справу, вкладену в розум і в руки тяжкими роками науки. Убивали на смерть тих, хто хотів їх убити. Жоден хозарин не проскочив мимо засідки, жоден не встиг повернути. Вперед помчали коні без вершників, назад не повернувся жоден, як завжди.
Хтось із збитих хозарів спробував встати. Меч довершив побоїще.
Швидше, швидше! Ратибор пам'ятав про другу зграю хозарів, що відстала позаду.
Слобожани виривали з тіл дорогі стріли. Власники чудових швидких коней, на полі бою полягли хозарські багатії. Невзятою залишиться багата здобич — часу немає зовсім. Кваптесь, кваптесь! Гинуть після удачі воїни, які забувають про себе від жадібності. Поспішаючи, слобожани хапали хозарську зброю. Голосно закликав Ратибор розбирати пристяжних коней, які харапудилися від запаху крові.
На полі, де було колись городище довгоруких людей, від росичів шарахнулися хозарські коні. Збившись докупи, вони тяглися до трави. Слобожани розвернулись і погнали живу здобич.
Ратибор знав, що хозари обов'язково спиняться біля тіл своїх, та все ж відчував на своїй спині хозарську зграю, Молодий ватаг хотів зберегти чистою бойову удачу.
Поривно скакали шпаркі коні, всією силою кісток, м'язів і дихання. Попереду мчали, пришпорюючи себе порожніми стременами, хозарські коні.
Лиха дорога, незліченно разів полита кров'ю, дико й потужно бігла назад від людей.
Вітер, остуджуючи гарячі тіла, свистів у вухах, сповнюючи роздуті ніздрі чистим повітрям лісу й степу.
Були вольная воля, розгул, бойова забава. Ніхто не думав про смерть, і всі були однаково безсмертні — люди й коні.
З
У кожному домі Поросся є зброя, з покоління в покоління надбана турботами господарів. Є призвичаєність до зброї, є любов до неї. і
Кожен росич, відбувши свій час у слободі, звідти разом з воїнськими навиками виносив доскіпливе знання зброї, виносив непозбутню залюбленість не в будь-який, а в чудовий спис — однорогу рогатину на міцному ратищі, в лук тугий, в надійну стрілу. В зброї цінував не красу, не вишуканість, а вірність. Вийшовши на поляну, росич умів милуватись стрілою, випущеною в вишину, до самої хмари, дивився, як вона, повернувшись з високості, летіла назад і важко впивалася в рихлу землю. Чудово!..
Обтесавши і розпаривши в'язову дошку, житель Поросся витягував розм'якле дерево, гнув, вигинав, вимайстровуючи довгий щит для пішого, круглий — для кінного бою. З копит своїх коней і диких тарпанів, з лобових кісток биків, корів, турів виточувались бляхи. З них, з копитного рогу, із залізних пластин так уміли набрати луску на обладунку, що лежала вона, як на рибі,— шкури не видно.
Любо росичеві вільно творити вільною рукою. Бідний і слабкодухий неумілий лінивець, який не знав щастя володіти воістино своїми речами. У нього немає нічого свого. Він голий. Він, мов євнух, про яких розповідають ромейські купці на Торжку-острові.
В перших враженнях дитини разом з любовно зробленим домашнім начинням, оздобами та іграшкою, разом з плугами, боронами, вилами, граблями у дворі нерозлучно була присутня зброя.
На стіні висів батьківський обладунок, випнувши груди і чудернацьки розчепіривши боки з ремінцями-хвостиками. До них тяглося дитя, коли кішка втікала від надокучливих дитячих рученят.
І запам'ятовувався перший запотиличник-наука: дивись очима, а не руками.
Роське військо стало за Россю, верстви за три від броду Виявилося воно кількістю меншим, ніж могло бути. З десяти родів тільки вісім вислали підмогу слободі. Свої ж зрадили, свої ж ударили з тилу, помисливши, як чужі. Кого тут винуватити, князь-старшин? Невелика в них влада, ніщо вона в порівнянні з вільністю роду. Рід терпить владу старшого, поки хоче. Два роди, які в страшну годину відверто відмовилися від спільноти, вирішивши оборонятися в себе, з-за градських тинів, були з дальніх за місцем від південного кону племені.
Ілвичі і каничі вчинили ніби й по-чесному. Від ілвичів прийшло шість десятків слобожан, від каничів — чотири. Ще сотня мечів — підмога велика. І яка мала, якщо зважити, що п'ять сотень могли б прийти, і шість набралось би, і сім...
Хозари ще не пили води з Росі. З Турового урочища вони вислали вперед сотень дві вершників, і ті, помітивши росичів, відійшли без бою. Досвідчені в набігах, хозари оцінили засідку, влаштовану Ратибором знахабнілій погоні, і повторно потрапити в пастку не забажали.
В пішій частині роського війська стояв ромей Малх. Дивним і диким йому було все. Один між чужих, за чужих буде битися і за них, коли так долею судилося, покладе голову. Його шия ще нила від аркана. Бредучи узліссям, Малх уперше за всю дорогу від Хортиці-острова помітив чорний пояс на стволі берези від зрізаної берести, побачив пеньок від зрубаного дерева. Люди близько. Несподівано щось упало на плечі. Силкуючись зірвати зашморг, Малх задихнувся. Опритомнів він міцно зв'язаним і зустрів чийсь недобрий погляд. За маскою молодого обличчя ховався чоловік, що сягнув мудрості жорстокого життя. Воїн скручував чорний, як вуж, волосяний аркан, спритно накидаючи петлі на лікоть і відігнутий палець.
Малх заговорив роською мовою. Ловець здивувався, спитав про хозарів. Про те ж спитав Малха і Всеслав. Ромея впізнали кілька слобожан, що побували навесні на Торжку-острові. Воєвода дозволив приблудлому чоловікові залишитися.
Слов'янський табір розкинувся відкрито, під вартою дальніх і ближніх дозорних і спостережників на вершинах дерев. Зустрівши Ратибора, Малх потягнувся до нього, як до друга, намагаючись пояснити причину втечі від своїх, і сам збився: хіба вільному можна зрозуміти складні закони імперії, що розчавлює совість?
— Виходить, ти вигнанець,— дійшов висновку Ратибор. Малх розумів суть відвертого слова. Вигнанець — мов
пташина, гола, позбавлена пір'я.
— Буду битися за вас,— мовив Малх. Він бажав завоювати не милість, а право жити між слов'янами. З волі Всеслава Малх опинився в пішому війську і зараз спостерігав, як хозари готувалися до бою.