— Слава князеві, слава Всеславові всеславному!
Добра прикмета. Другий раз беруть росичі хозарську кров, краплини своєї не давши навзамін. І — назавжди серед росичів був звеличаний князем слобідський воєвода.
Нові хозари виїздили на поєдинки, нові росичі приймали виклик. Малх хотів був узяти участь, він сподівався на свою вмілість, поєднану із спритністю міма-жонглера, та пішими хозари не билися.
Ромей хотів битися за чуже знамено. Він не знав свого. Всі були чужі. В легіонах він думав про плату солдата, про здобич. Ніщо інше не вабило. Перемога, захоплення табору противника знаменували не успіх імперії, не спільне благо, а можливість вхопити здобич, за яку скупники дають срібло й золото. У військах імперії побутували розповіді про надзвичайне збагачення солдатів. Називали імена легі" онерів, які придбали собі вілли, жінок і скоротали дні в пишних розкошах, оточені рабами. Письменники вигадували такі історії — це Малх знав. Мрія про багатство робила легіонера імперії ослом з байки, який біг за в'язанкою зеленого бур яну, причепленою до кінця дишла. По суті, людина любить бути обманутою, злидні вміють наряджатися в пишноту слів. Багатіли базилевс, полководці, скупники. Якось євнух-сановник, прибувши в армію з Візантії, звернувся до солдатів з декламаціями про любов до вітчизни. Оратора осміяли. "Тут все інакше",— думав Малх, спостерігаючи за боєм воїнів. Здалеку і чужий, він не міг розрізнити, де росич, а де хозарин.
Та ось одиночних вершників наче вітром з поля здуло. Залишилися в траві тіла людей чи коней, не розгледиш. У хозар загули бубони, протяжно захрипіли роги. Вигинаючись, тріпочучи вусами списів, виграючи розблисками зброї і майорінням прапорців, хозарська маса рушила до поля.
Тісний стрій кінноти з'їдав степ. Тисячі копит збивали трави, не піднятися їм більше, стоптаним, поламаним, розчавленим, втовченим у землю. _
Нічого не залишилося від степової дороги, всю її зайняли хозари, і бігли їхні коні і мчали хозари, наростаючи і все повищуючись. Зараз вони постануть над роськими стрільцями валом кінських морд, валом рук, щетинистих списів і шабель.
Сонце завмерло в небі, час спинився, нічого не було в світі, окрім безмежно наростаючого, як воля долі, наступу буйного, нестримного, ніким ще не приборканого Степу,
Малха отверезив близький звук, схожий до гудіння товстої струни. Горбий, розставивши мертві ноги, навсидячки пустив першу стрілу. Від напружених м'язів його спина здавалася горбатою. Знову зігнувся незвично важкий лук з турового рогу. Пора? Старшини закричали:,
— Бий, бий, бий!
Не стало чути тятив, їхній спів потонув у викриках стрільців.
З вереском і свистом летіла хозарська кіннота. Хозари кричали:
— Харр, харр!
У їхньому бойовому кличі росичам вчувалося каркання хижих ворон. Ще швидше металися руки стрільців до сагайдака і до тятиви.
Малх не міг змусити себе прицілитися і пускав стріли як у воду. Йому здавалося, що він б'є в грізний вал, яким Чорний Понт нападає на берег.
Стрільці самовіддано рвали тятиви. Не веснами, не місяцями і не днями рахувалось нині їхнє життя, а стрілами, які вони ще встигнуть випустити до того, як хозари наступлять на голову.
Роська кіннота чекала, причаївшись за східною околицею поля, в кущах ліщини й глоду, серед лип, лапатолистих кленів, гостролистих ясенів. Всеслав кинув кінних, коли хозари в бойовому пориві відкрили йому свій бік.
Правлячи ногами, як уміли вони спонукати своїх коней, росичі з ходу пустили в дію луки. Праве хозарське крило загаялося, загнулося і элитно потекло назустріч.
Скоряючись повелінням Всеслава, слобожани з дивовижною швидкістю збилися в кулак перед ударом. Коліно в коліно, виставивши списи, росичі врізалися в хозарів.
Бій кінних навальний, швидкоплинний до очманіння, думка відстає від тіла, слова не встигають виказати дію. Земля хитається, дрижить під ногами коней, наче її твердінь чаклунськи перетворена на збрижену хитавицю. Метаються привиди, миготять лиця, руки, гриви, роззявлені роти. Чоловік відданий не свідомості, а вихрові навиків воїнської науки, в ньому все сповнилося чудотворної сили, він блискавиця, він не думає, але знає, вільний від думання, він одразу скрізь і в усьому.
— Рось! Рось! Харр! Харр!
Хіба можна, хіба треба думати, де залишився спис, хіба не сам меч у руці, хіба не само рубає і коле залізо! Пера-гудзи бойової палиці ламають хозарський шолом, а ліва рука рубає й рубає. Права трощить палицею або келепом уже не шолом хозарина, а кінську голову, захоплену убивчим півколом розмаху.
Стискаючи коней обценьками колін, слов'янські вершники летять над сідлами, незвичайно високі, і, обидворукі, косять, косять і косять.
Поле розхитується вгору-вниз, вгору-вниз. Геть перекосилося поле, і в захваті бою серце палає.
Тихий бій!.. Нема тріскотні, брязкоту, нема криків людей і храпу коней, немає стогонів і зойків, усі звуки відстали, миті відскакують у небуття, мов прах від копит.
Білими пушинками, такими легкими, що на них могла б заснути лише невагома душа, тополиний пух збивається в затишні від вітру місця. Піднесіть вогонь — пух, спалахнувши, зникне вмить. А в кожній же пушинці ховається насіннячко, з якого може вирости багатосаженне дерево. Так у тихому для учасників бою палає єдиний в своїй силі пломінь. У ньому згорають, не дізнавшись про своє зникнення, життя людей.
Росичі знали хіба що з оповідей про бойову зустріч з таким багатолюддям степовиків. Всеслав роками розмірковувань сам домислився, як вести бій із степовими людьми.
Він знав, що степові всі особливо вправні воїни в перегонах і в рубці, добре метають стріли із сідла і списом можуть вигравати, як журавель дзьобом. Степовик народився і вмирає на коні. Але степові свавільні, б'ються без строю, табуном. Двадцять років Всеслав готувався до великого бою із Степом, вірячи в силу єдності роської кінноти, вірячи в стійкість і високу майстерність роських стрільців.
Для воєводи нинішній бій не був ані тихим, ані примарним. Всеслав, скоряючись традиціям і звичаям свого часу, прийняв двобій як необхідність для звання вождя воїнів. Змінивши прості лати на залізні, покрившись кованим шоломом, Всеслав став камінно спокійним. Як пастух, він провадив череду залізних биків — слобожан, спрямовуючи, вів, посилав, маючи у винагороду сліпу слухняність воїнів.