Дівчинка Катрін ще не ходила до школи, тож не вміла ні читати, ні писати. Вона випасала трьох овечок, що були в них на хазяйстві. Вдалась дівчинка веселою, доброю й щебетливою. Правда, казали, що любить Катрін по закутках нишпорити й часом вередувати. Та то не велика біда...
Після різдва овечки привели ягнят. Двоє були величенькі, міцно на ніжках стояли, а третє — кволе й таке куце, як кроленя. Мамі Катрін це ягня зовсім не припало до вподоби.
— Краще б воно на світ не з'являлося,— сказала вона.— Не ростиме, так і залишиться малим та хирлявим. Тільки траву переводитиме.
Гірко було Катрін слухати мамині слова. Для неї ягнятко було найгарнішим, наймилішим, найлюбішим.
Дівчинка вирішила сама його плекати-доглядати й назвала Ланеням.
Катрін так старалася, що мало не замучила ягня. Повсякчас пестила його, тулила до себе, носила на руках і до сну на колінах у себе заколисувала.
Якось, випасаючи овечок, Катрін побачила у кущах пташині гнізда і вмить забула про свою невеличку отару. Вже сонце сховалося за обрій, а вона все шукала гнізд. Натрапила на дроздине. В ньому сиділо троє пташенят, товстеньких і пухнастих. Не стрепенулися, навпаки — роззявили жовті дзьобики, коли Катрін простягла до них палець і запищала, наслідуючи матір-дроздиху.
Поганяючи овечок додому, Катрін тільки те й робила, що примовляла до малих дроздиків та голубила їх. Лиш наступного ранку з'ясувалося, що сталося лихо. В оборі не було Ланеняти. Катрін покинула його на пасовиську; певно, його загризли вовки. Дівчинка стала лаяти дроздів — мовляв, це вони винні в тому, що вона вчинила таку легковажність.
Ридаючи, майнула Катрін на пасовисько. Мучило її, що з Ланеням.
Сонечко того березневого ранку ще не зійшло, й ставок посеред пасовиська був оповитий сизим серпанком туману. Катрін обшукала кожний ярок і кущик. Даремно!..
Аж тут вона побачила дивну річ, якої раніше не доводилось спостерігати: адже вона ще ніколи не виходила на ставок удосвіта. Туман, який дрімав над водою, почав змотуватись у клубочки — тим швидше, чим більше розвиднялося. Клубочки здіймалися в повітря. Чіплялися за верби, осідали на гілках, а деякі летіли за вітерцем, спадаючи потім на пісок, на траву, й тремтіли на росі, немов з холоду.
Якоїсь миті Катрін привиділась отара білих баранчиків. Та їй було не до них — адже шукала Ланеня, а в тій отарі його не було. Дівчинка заплакала, схиливши голову на коліна й затулившись фартухом.
Коли підвела голову — білі клубочки, чіпляючись за верховіття, злітали в небо й ставали рожевими хмаринками. І линули ці хмаринки назустріч сонячним променям. Здавалось, що сонце ковтає їх.
Дівчинка не могла відвести очей від клубочків-хмаринок. Потім опустила голову й побачила по той бік ставка — далеченько, бо він був чималий,— своє Ланеня. Нерухоме. Заснуле. А може, й неживе... Катрін оббігла ставок, кинулась до ягняти, схопила його в фартух й помчала додому. Ланеня видалось їй легким-легким, наче вата. "Ото намучилося, бідне! За одну ніч змарніло! — подумала дівчинка.— Пустий фартух та й годі". Вона не наважувалась розгорнути фартуха, щоб не напустити холоду й не застудити ягня.
Аж раптом на завороті стежки Катрін зіткнулась із П'єром, сином шевця. Він мчав їй назустріч. На руках він тримав... знаєте що? Ланеня! Живе, здорове, воно радісно мекало.
— Ось,— простяг П'єр ягня.— Повертаю. Ввечері, пам'ятаєш, ти хвалилася дроздами? А Ланеня тим часом пристало до нашої отари. Ти не схотіла дати мені бодай одне дрозденя, хоч я так тебе просив! Та я не серджуся на тебе. Забирай своє Ланеня. Воно пішло за нашою овечкою, мов за матір'ю. Напилося молока досхочу й заснуло в оборі. А ти, мабуть, журилася, що воно пропало?
Катрін кинулась П'єрові на шию, а потім повела його до хати й подарувала двох дрозденят. Хлопчик схопив пташок і майнув з хати як вітер.
Щаслива Катрін розв'язала фартух. І тут згадала — адже в фартусі у неї теж Ланеня! То що ж це таке? Звідки взялося друге?
"Нічого не розумію,— думала дівчинка.— Не могла ж я взяти щось таке, чого нема".
Фартух, перешитий із маминого, був старий, поношений. Але Катрін не проміняла б його ні на який новий і гарний. Що ж там, у фартусі?.. Розгорнула — нічого не випало. Тільки легкий серпанок оповив дівчинку. А над головою за мить повис клубочок. Він поринув угору — спершу сніжно-білий, потім жовтогарячий, потім рожевий. О, це вже не клубочок, а хмаринка! Рожева-рожева! Мов та троянда... Підбилася вище горіха й бузини, що росли за оборою, стала вигравати на сліпучому сонці й заспівала дзвінкої пісні.
Коли Катрін минуло дванадцять років, мама сказала:
— Тітка Колетт, що мешкає в горах — ти її ще не бачила,— просить нас до себе в гості.
Тітка була висока, білолиця, сивокоса й досить гарна із себе.
— Я так вас чекала,— сказала вона Сільвені, мамі Катрін. — Ви мені навіть снилися вночі. Ну, покажи свою донечку! Чи така вона, як приснилася?
— Як ся маєш, Колетт? — спитала мама.— Чи даєш собі раду? Мабуть, тільки на худобі тримаєшся?
— Худоба не дасть померти з голоду,— відповіла тітка.— Та як гадаєш — з чого докупила я город, що годує худобу? А ти, дитинко, не здогадуєшся?
— Не здогадуюсь,— похитала головою Катрін.
— Ти вмієш прясти?
— Вмію. Я ж уже велика.
— Та чи прядеш тонко-тонко?
— Авжеж, що тонко.
— Вона в нас найкраща прядильниця,— мовила мама.— Все випрядає, що загадають.
— А чи зумієш, дитинко, випрясти ниточку-павутиночку?— спитала тітка.
— Ой, не пробувала! — усміхнулась Катрін, гадаючи, що тітка жартує.
— Ну, покажи, як ти прядеш,— тітка підсунула дівчинці прядку з чорного дерева із срібним веретеном.
— Яка гарна! — Катрін провела рукою по прямій, мов комишина, прядці, й погладила веретено, легке, мов гусяче перо.
— Та щоб прясти, потрібне прядиво.
— Як захочеш, то знайдеш,— відказала тітка.
— Але в хаті немає нічого схожого на прядиво.
— А надворі? Вийди на поріг — чи не помітиш чогось?
— Хіба що хмари, ондечки, над снігами; вони схожі на бавовняні кулі...
— Так, так, а хто забороняє прясти хімари?
— О, це було б чудово! Тільки ж я не вмію! — вигукнула Катрін і замислилась.
— А знаєте, як мене люди звуть? — спитала тітка.