— Не важко,— відповіла тітка.— Я ніколи не відчуваю втоми. Ноги начебто самі несуть мене. Та зараз, дитинко, я не по льоду йду. Тут протоптані стежки, по них я й простую.
— Тітонько, але ж я щойно бачила вас отам, на самісінькому вершечку! В червоному плащі, з каптуром.
— На вершечку?
— Атож. Здалося мені, що ви з-за хмар визираєте...
— Схаменися, Катрін! Чого б це я туди полізла? Ти мене за чарівницю маєш, абощо?
— Тітонько, а що тут дивного? Не сердьтеся, моя люба. До того ж чарівниці бувають злі, а бувають і добрі. Вам бути серед добрих. Кажуть же геть усі односельці, що руки у вас як у чарівниці.
— Чула, не раз чула. Проте люди тільки так, до слова примовляють. Я не знаю ніяких чарів. Вигадниця з тебе, Катрін! Але то нічого — всі діти люблять вигадувати. Ти ще мала, щоб усе розуміти. Ну, та, сподіваюсь, наберешся розуму... Скільки сьогодні випряла?
— Нічого не випряла, тітонько!
— Погано, дитинко. Треба вчитися. Щоб навчитися прясти тонке прядиво, треба добре попосидіти. Набирайся терпцю.
Вона спустила нитку — таку тонесеньку, що її ледве можна було розгледіти. Катрін ухопилась за нитку. Дивина! Нитка не рвалася...
Коли дівчинка знову опинилась на горі, тітка вихопила в неї з рук прядку і встромила в сніг.
— Не вмієш орудувати прядкою, може, зумієш оцим! — сказала вона й простягла Катрін мітлу — довжелезну й густу, мов велетенська ялинка.
Катрін схопила мітлу й зчудувалася — мітла була зовсім легенька.
— Робитимеш, що загадаю! — повторила тітка й штовхнула Катрін у прірву.
Катрін здалося, що вона падає сторчголов. Але це тривало якусь мить. Нитка, що була намотана дівчинці на руку й тяглася до тітки, затримала її.
Катрін озирнулась — навколо неї купчилися білі хмари.
— Змітай хмари! — гукнула тітка.— Змітай їх до мене! Всі до однієї...
Дівчинка заходилась змітати хмари. А тітка весь час її квапила:
— Швидше, вправніше! Сягай далі, чимдалі...
Катрін завзято махала мітлою. Засапалась, розчервонілася.
— Жени їх швидше! — гукала тітка.— Штовхай! Штовхай! Роби копицю. Мені так треба.
Катрін штовхала хмари що було сили. Згромадила їх на купу. Купа вийшла величезна.
— Годі. Підійди-но сюди,— сказала тітка.— Поможеш... А чи всі хмари зібрала? Ось зараз я гляну. Дай мої окуляри!
— Катрін, ти забула рожеву хмаринку! — сказала тітка, глянувши крізь окуляри.— Гайда за нею! Та пильнуй, щоб не дременула...
Катрін погналася за хмаринкою. Хмаринка підскочила догори, але дівчинка накинула на неї нитку й притягла до себе. Мить — і хмаринка вже в фартусі.
— Любий фартушку, ти мене раз урятував, врятуй іще раз! — благально мовила хмаринка.— Катрін, добра Катрін, змилуйся, не віддавай мене тітці-прядильниці!
Дівчинка закасала фартушок із хмаринкою й повернулась до тітки. Гадала, та не помітила, що хмаринка в фартушку. Тітка Колетт справді була заклопотана — старанно обчісувала копицю з хмар. Потім сіла за прядку й узялася прясти. Пряла вона так швидко, що не минуло й хвилини, як майже вся копиця перетворилася на тонесенькі нитки. Катрін дивилася на тітчину роботу як зачарована. Коли — маєш! — фартух розв'язався, і рожева хмаринка випала з нього.
— Ось вона! — схопила тітка рожеву хмаринку й кинула на прядку.— Хотіла обдурити мене! Такого ще не бувало!
— Тітонько! Люба тітонько! Пожалійте мою хмаринку!
— Намотуй її на прядку! Мотай! Швидше! Отак! Отак!..
Катрін сіла за прядку й узялася прясти, заплющивши очі, щоб не бачити, як конає рожева хмаринка.
Бідолашна хмаринка заплакала. Катрін ладна була кинути прядку... Та руки в неї потерпли, в очах потемніло...
Коли Катрін повернулася до тями, то побачила, що лежить на камені, оброслому мохом. Поруч лежала тітка — спала.
Катрін схопилася на рівні ноги й розбудила тітку.
— Еге! — мовила тітка й усміхнулася.— Проспали ми обидві! Ну, що тобі снилося?
— Ой, тітонько, снилось, що пряду так само гарно, як ви. Тільки що я пряла?! Свою любу хмаринку!
— Дитинко, а я свою рожеву хмаринку давно вже випряла. Знаєш, рожевою хмаринкою в моєму житті була примха-забаганка, химерна мрія. Я намотала її на прядку й так легко та гарно пряла, що з недруга вийшла тонка-тонка нитка, наскрізь прозора.
Хмари, дитинко, не можна стримати, та коли набратися відваги й ловити їх і прясти,— вони не перекидатимуться громом, ні близьким, ні далеким...
Мало що зрозуміла Катрін із слів тітки Колетт. Проте більше вона не бачила рожевої хмаринки.
Врешті-решт вона навчилася прясти так само гарно, як тітка Колетт. Люди навіть казали, що її прядиво — тонше та біліше, ніж прядиво тітки — Прядильниці хмар.