— Ні,— відповіла мама,— я не знаю тутешньої говірки. Може, я й чула твоє прозвисько, але не зрозуміла, про що йдеться.
— Гукни Бенуа, хлопця, який розмовляє по-міському, й він скаже.
Гукнули Бенуа. Прийшовши, він усміхнувся й сказав:
— Ми звемо тітку Колетт Прядильницею хмар.
— Як цікаво! — мовила Катрін.— Прясти хмари — подумати тільки! А знаєте, тітонько, я здогадувалась, що можна прясти хмари. Колись — іще малою — я підібрала в фартух хмаринку.
— То й що? — Тітка начебто анітрохи не здивувалася.— Прясти пробувала?
— Ні, я її випустила. Вона стала рожевою, мов троянда. А потім знялася в небо й заспівала.
— Пісню зрозуміла?
— Ні! Надто мала я тоді була...
— А скажи — коли хмаринка знялася в небо, не вдарила вона громом і блискавицею?
— Вдарила! Розбила дах на хаті й розтрощила яблуню, що саме цвіла.
— От бачиш! — поважно мовила тітка.— Ніколи не довіряй тому, що непостійне. А саме хмари найбільш непостійні... Та ви голодні! Ходімо вечеряти.
Після вечері тітка засвітила лампу і внесла до хати скриньку.
— Підійди-но сюди, Катрін,— сказала вона.— Хочу, щоб ти знала, чому мене зовуть Прядильницею хмар.
В скриньці лежало щось таке біле, м'яке, легеньке, ніби справжня хмаринка. Катрін захоплено скрикнула, а мама її, гадаючи, що тітка — чарівниця, сполотніла від страху.
Однак то була не хмаринка. То білів пухнастий жмут тонкого прядива, такого тонкого, що, мабуть, кожну ниточку було поділено ще на десять ниточок.
— Ой, тітонько! — сплеснула Катрін руками.— Якщо це випряли ви, то справді — найкраща ви прядильниця в світі!
— Я випряла,— всміхнулася тітка.— І щороку продаю по кілька таких скриньок. Але я старіюся, бачу чимдалі гірше. Жаль мені, щоб пропав мій секрет... Що ти скажеш на це?
— Ой, тітонько, якби ви мені його відкрили! Я не продаватиму прядива — я милуватимуся ним і пишатимусь, що руки мої його випряли... Скажіть мені секрет... Благаю, скажіть!
— Отак відразу й сказати? — засміялася тітка.— Ну, гаразд, дитинко. Я навчу тебе прясти хмари.
Вранці Катрін сіла за прядку. Але наука виглядала не так, як вона собі уявляла. Тітка не відкривала їй секрету. Вона дала дівчинці льону й сказала:
— Пряди якнайтонше.
Тільки й того...
Катрін заходилася прясти. Та прядиво виходило багато товще за тітчине. І вона не наважилась показати його тітці.
Якось Катрін вийшла в двір дуже рано, коли сонце тільки ще визирнуло з-за обрію. Вона вирішила, що прястиме сьогодні як ніколи старанно, і тітка відкриє їй секрет. І щоб ніхто не бачив, як вона пряде, щоб ніхто не заважав, дівчинка подалася до скель, які височіли неподалік, і сіла з прядкою поміж них. Якийсь час пряла, потім звела очі вгору. Бачить — над самісінькою її головою висить льодова брила. Вище біліє вершина гори. Досі Катрін її не бачила, бо гора була повита туманом. А цього дня небо було синє-синє, і на ясному його тлі гора сяяла сліпучою білістю. Вона вабила Катрін до себе. Та забиратися на гору було небезпечно. Тітчина служниця Рене і сама тітка не раз казали про це, застерігаючи Катрін. Мовляв, тільки хлопці зважуються на таке геройство...
Катрін зітхнула — жаль, що вона не доторкнеться до сніжно-білої краси. А гора здавалася близькою. І навколо неї — рожево-золотисті хмаринки, мовби велетенське намисто із перлів.
— Диво дивне! — тихо мовила дівчинка.— От би випрясти таку тонку нитку, на яку можна насилити такі перли!..
Катрін замріялась. Аж ураз помітила на вершині гори якусь цятку — червону й блискучу. Що то? Квітка? Пташка? Зірка?
Катрін вдивлялася, але розгледіти не могла. Навколо червоної цятки скупчились рожево-золотисті хмаринки й заступили її. А найбільша хмаринка сяяла й відсвічувала на сонці щирим золотом.
Трохи згодом хмаринка знялася й полетіла вгору, поступово меншаючи. І раптом до Катрін долинув чистий, як дзвіночок, співучий, як ніде в світі, голос:
— Добридень, Катрін! Ти впізнала мене?
— Так! Так! — вихопилось у Катрін.— Впізнала. Це ж ти була у мене в фартусі. Моя люба рожева хмаринка! Хоч ти й накоїла нам лиха — розбила дах, розтрощила квітучу яблуню, — я тобі пробачаю! Бо ти рожева-рожева! Бо ти найгарніша за все в світі!
— Я не винна,— відповіла рожева хмаринка.— Цей грім вселяється в мене всупереч моїй волі й змушує лютувати. Та зараз — ти ж бачиш — я лагідна, спокійна. Катрін, чи зможеш ти вибратись на льодову гору? Хоч це й дуже небезпечно, але спробуй! Я висітиму під нею. Якщо ти спіткнешся, то впадеш тільки на мене. Тобі не буде боляче. Приходь завтра рано-вранці. Я чекатиму на тебе. Як не прийдеш — дуже мене засмутиш. Я заридаю, я проллюся рясним дощем...
— Прийду, хмаринко! Неодмінно прийду.
Не встигла вона доказати, як почувся гуркіт — ніби вистрелили з гармати. І вдруге, і втретє загуркотіло. Злякавшись, Катрін кинулась навтіки. Вона подумала, що то хмаринка вдарила громом, що вона зрадлива, що вона обдурила її. Отак платить вона за довірливість...
Аж тут Катрін побачила Бенуа. Він ішов поволеньки, за ним слідом плентався собака.
— Чи не ти, бува, з рушниці пальнув? — спитала Катрін.
— Ти про гуркіт? — усміхнувся хлопець.— Ні, то лавина.
— Лавина? Що таке лавина?
— Лід на сонці тріскається й котиться вниз із камінням, глиною, деревами, а то й захопить людину чи звірину, коли нагодяться на шляху. Однак рідко хто попадає під лавину — ми бережемося. Настали ясні дні, тож лавини тепер часто котитимуться — чи не щогодини.
— Нічого, я звикну... Бенуа, скажи мені правду! Ти сміливий хлопець. Чи зважився б ти вибратись на гору?
— Ні,— похитав Бенуа головою.— Туди не можна ходити. Особливо в цю пору — навесні. Відчуваєш, як тепло? Кожної миті лід може тріснути.
— Жаль... Бенуа, а що там за червона цята на вершині?
— Ти помітила? О, в тебе чудовий зір! То прапор. Він свідчить про те, що людина все-таки подолала цю гору й добулася до вершини.
Та Катрін чомусь ввижалася там, на вершечку, тітка Колетт у червоному плащі з каптуром. Більше того — здавалося, що до неї близько — ну просто рукою подати.
Вимахуючи веретеном, Катрін кинулась до тітки. І, уявіть собі,— незабаром добігла. Щоправда, тітка Колетт стояла не на вершечку, а на схилі гори. Катрін схопила її за руку й спитала, чи не важко ходити по льоду.