— Що це таке? — спитав хрипко і не зовсім доброзичливо.
— Я,— відповіла, граючи голосом, Анастасія. Вона знала, що за цю грайливість редактор готовий був убити її, але завжди покладалася на його інтелігентність.
— Яке ви мали право?
— Увійти? Але ж там — нікого...
— Не придурюйтесь, Анастасіє! Ви прекрасно знаєте, про що я.,.-— редактор відчаєно смикнув галстука. Про слабкодуха могла б подумати, що хоче повіситися. Але їхній редактор не належав до кандидатів у добровільні самогубці.— Я питаю, яке ви мали право перервати свою відпустку? Ви знаєте, що таке відпочинок?
— Особливо для радянського журналіста? Звичайно ж, знаю. Щоб потім з новими силами, не покладаючи рук, самовіддано...
— Ви прекрасно знаєте, що я не терплю свинцевих слів, але навмисне...— Він підвівся, потиснув руку Анастасії.— Прошу сідайте.
— А коли трохи постою перед вами? Редактор подивився на неї ще грізніше.
— Дозвольте вас спитати. Ви сьогодні зазирали в дзеркало?
— Цікаво, яка це молода жінка може вийти з дому, не глянувши в дзеркало? Хіба що — я розтріпана, неприбрана, неприваблива?
— Гм... Це, звичайно, не має відношення до роботи... Але... У вас що — весілля? Незвичайна любов? Щось надзвичайне? Я ніколи вас такою не бачив. Вас просто небезпечно було пускати в редакцію!
— Уявіть собі: нічого! Ні першого, ні другого, ні третього... Зате привезла матеріал... З переднього краю. Криворізька домна номер дев'ять... Знімки, нарис, навіть записи розмов з десятками людей...
Анастасія сіла, стала порпатися в торбинці. Редактор пробіг-ся по кабінету, схаменувшись, що йому це не личить, теж сів на своє місце.
— Домна — це прекрасно. Передній край п'ятирічки — це так... Але ж не за рахунок відпустки... Ви повинні берегти себе...
— Від чого?
— Ну, я там знаю? Так мовиться...
— А для чого?
— Хоча б для редакції. Для роботи! Для життя! Ви знаєте, що таке життя? Ось! — Він посунув до неї ще мокрий відбиток газетної сторінки. Четверта шпальта. Спорт. Природа. Всілякий дріб'язок. Театри. Оголошення. Внизу — кілька траурних чотирикутників. Колектив такий і такий висловлює співчуття такому й такому ім'ярек з приводу передчасної...
— Передчасна? — спробувала пожартувати Анастасія. Бо коли загинув батько, тоді в газетах не було нічого. Належав до іншого світу. Суворого, мужнього, де не сподіваються ні на послаблення; ні на співчуття.
— Memento mori! ^— несподівано заговорив латиною редактор, який ніколи не намагався виказувати своєї вченості, надаючи перевагу всілякому виявленню свого напруженого думання.— Помер чоловік, щоправда, вже й немолодий, за вісімдесят, але що то за чоловік, чий він батько, знаєте?
— Не маю ніякого уявлення.
— Батько академіка Карналя*
— Що-о? — Вся в здриганнях, майже видимих, Анастасія вхопилася за вологий відбиток, який перед цим недбало відсунула від себе, безпорадно водила пальцями, обмацуючи, мов сліпа, всі оті траурні рамки, забруднюючи руки невисохлою друкарською фарбою, божевільно вчитувалася в рядки нонпарелі... Петру Андрійовичу Карналю... З приводу передчасної... його батька Андрія Корнійовича... Глибоке... Академія наук... Міністерство... Міністерство... Міністерство... Держплан... Комітет по науці й техніці... Науково-виробниче... Інститут кібернетики... Університет...
Правда! Все правда! Боже!
Зіжмакала відбиток, підхопилася. Бігти! Щось робити! Редактор кричав услід:
— Куди ви? Моя правка! Що це таке, зрештою?
Вона не чула нічого, вибігла в приймальню, в коридор, тільки тоді згадала, що в неї в руці, повернулася назад, поклала зібгану полосу редакторові на стіл.
— Пробачте... Я не знаю... Де тут е телефон?
— Телефон? — Редактор відсунувся од столу разом із стільцем.— Та ви що? Ось телефон. Що з вами?
А вона вже знову бігла з кабінету. Не тут! Не звідси! Хтось зустрів її в коридорі.
— Анастасія? Якими вітрами?
— Телефон? Де тут е телефон?
— Жартуєш? Таке питати! Та в кожній кімнаті!
А вона бігла й звідти. Не там, не там! Без свідків, не з цього казенного приміщення, однаково байдужого і до найбільших радощів, і до найтяжчого горя. Вже була на вулиці, шукала чогось поглядом, сама не знала, чого. Жовто-червоні будки телефонів-автоматів. Вишикувані цілою батареєю. Брудні, обдерті, затоптана підлога, замацані шиї трубок... Ні, ні, тільки не тут! Побігла в метро. Страшенний холод пронизав її на ескалаторі. Спускалася в підземелля, щось могильне. Лихоманкове. Нестерпно. Захотілося видобутися назад, під лагідне сяяння осіннього дня. Але перемогла себе: сіла в вагон. Ще й не знала, куди їде, але хотіла втекти якомога далі звідти, де довідалася про оте. Не вразила її смерть старого чоловіка, якого не знала ніколи, не дотикалася до нього ніяким почуттям. Може, й Карналеве горе ще не стало для неї зрозумілим і відчутним. Вжахнулася за себе. Тоді, як він, може, летів до вмираючого батька і востаннє тримав його за руку, тоді, коли... Вона в своїй зарозумілій самозакоханості безтямно піддалася темному шалові дріб'язкового обурення і що ж наробила, що наробила! Стоптана, потоптана, як дорога, як битий шлях, і потоптала себе саму, і коли ж, у який час? Жах! Вважала, що то відчай і безнадія, і ще не знала тоді, який справді буває відчай і яка безнадія існує на світі...
Душевна знемога відібрала в Анастасії навіть силу пересуватися. Коли вийшла з вагона на хрещатицькій станції, стала, мов нежива, люди билися об неї в сліпому подиві, штовхали її туди й сюди, затягували слідом за собою — то до Святошин-ської, то до Дарницької платформи, то на виходи до ескалаторів— на Хрещатик, то на вулицю Карла Маркса. Врешті опинилася на якомусь ескалаторі, тоді й на вулиці, знов побачила, жовто-червоний ряд телефонних будок і лиш тоді збагнула: додому, без свідків, у відчай, у біль, у самотність, але, може, й надію. Яку? Хіба вона знала?
.В підземних переходах під площею Калініна заблукала. Ніяк не могла потрапити на потрібний їй вихід, тинялася то сюди, то туди, кружляла довкола підземного кафетерію в центрі переходу, йшла вздовж вітрин, дивилася не дивилася, однаково ж нічого не могла побачити. Врешті нагримала на себе. Схаменися! Вгамуй своє розклекотане дурне серце. Згадай, що належиш до людей мислячих. Подумай. Обдумай. Надумай...