Розгін

Сторінка 194 з 218

Загребельний Павло

Одяглася так само дбайливо, як наклала косметику. Згадала, що забула навіть про кефір, зневажливо махнула рукою. Справжній жінці корисно поголодувати до обіду, а то й цілий день. Головне: бути молодою і вродливою. А вона молода і вродлива!

До редакції не поспішала, бо там усі зроблять великі очі. Втекти з моря, самій себе відкликати з відпустки? Що вона — прем'єр чи міністр оборони? Завжди була ненормальною, а це вже й геть з глузду з'їхала! Та й до редактора не приступишся, поки не вичитає шпальт завтрашнього номера. Найліпше завітати наприкінці робочого дня... Тим часом... Куди йти, не знала. Переконалася в цьому, щойно вийшла з під'їзду. Запацьорені "Жигулі" стояли на тротуарі, ніби свідчення її ганьби й забруднення, од якого не обмиєшся ніякими водами.

Пішла вниз до Хрещатика звичною своєю ходою, твердо ставлячи ноги, ніби топчучи всіх чоловіків з їхніми вічно безсоромними поглядами, а тепер — ще й свою власну безсоромність. Як завжди, пригальмувало коло неї таксі. Молодий таксист перехилився через сидіння.

— Підвезти?

Анастасія метнула на нього швидкий погляд з-під брів. Молодий і хтивий. Хоче приємно почати день. Що ж! Взялася за ручку дверцят, водій поміг відчинити, вона сіла, випростала ноги під модною вовняною сукнею. Сукня була задовга, щоб водій помилувався ногами. Досить з нього її очей.

— Куди? — спитав змовницьки.

— Набережна. До пішохідного мосту.

— Ото й усього?

— Я не люблю машин.

— Куди ж діватися тоді бідним таксистам?

— Міняйте професію.

— Заради вас можна поміняти навіть власну шкіру.

— Ідея: здайте її опеченим. Тепер це модно. Принаймні в поганих романах і кінофільмах. Герої вічно стоять у черзі здавати свою шкіру.

— А я романів не читаю! — похвалився таксист.

— Ви мене цим не здивували. Не читати завжди було модно. Так само, як і читати, до речі. Це вже кому що подобається. Знаєте: є дурні по нещастю, а є переконані.

— Однаково я добрий,— засміявся таксист.— Така гарна дівчина ніколи не зможе мене образити. От візьму і прокатаю вас безплатно.

— Навіщо ж? У вас план. Машина — державна. А от голова — це завжди власне.

Анастасія розплатилася, вийшла з машини. Відразу до таксі підбігло два рибалки в старих капелюхах і старомодних осінніх пальтах кольору варених курячих пупів (шик п'ятдесятих років), але водій рвонув з місця, крикнувши:

— Зайнято!

На міст Анастасія зійшла в барвистому потоці дітей. Видно, якийсь дитячий садочок. Дві молоді няні — одна попереду, друга позаду,— Анастасія опинилася посередині, ніби третя няня, діти оточили її своїм гомоном, сміхом, чистотою, вона якийсь

час ішла, з ними несвідомо, несена їхнім потоком, лише десь на самій середині мосту зненацька згадалося їй знову все, що було в готельному номері, і вона вжахнулася: як сміє бути серед дітей, оточена невинністю дитячих голосів і невинністю дніпрової води, яка тече попід мостом? Затулити вуха, втікати, втікати! Колись, ще малою, ходила цим мостом з батьком. Взимку, в дикий мороз. А на тім боці, на Трухановім острові,— пречисті сніги, тиша, од якої здригаєшся навіть теперь.

Анастасія зупинилася, пропустила дітей, няню, тоді повернула назад. На Хрещатик! Поштовхатися серед командировочних з переляканими очима, серед пенсіонерів, що жадібно вдихають повітря і вбирають поглядами всі приваби світу, серед нероб, яких завжди повно на цій вулиці, що мала б бути лише схрещенням заклопотаності, діловитості й розумного, цілеспрямованого поквапу. Зазирнути в магазини, перекинутися словом зі знайомими дівчатами за прилавками, зустріти знайомих, забути все, забути!

На схрещенні з вулицею Карла Маркса, просто на пішохідній "зебрі", зіткнулася з своєю давньою подругою ще зі школи Люсею, яку тоді жартома звали Люсиндою. Згодом, поки Анастасія працювала на заводі і в Будинку моделей, Люся закінчила консерваторію, тоді, переконавшись, що з неї не вийде ні Марини Козолупової, ні Олександри Пахмутової, вчилася ще на романо-германському саме тоді, як Анастасія штурмувала журналістику.

— Лю!

— Ана!

— Як ти?

— А ти?

Анастасія потягнула Люсю на тротуар, зовсім не дбаючи, що та йшла зовсім у протилежному напрямку.

— Ти не поспішаєш?

— Куди б мала поспішати? Це ти все ганяєшся за своїми гонорарами, а в мене постійна зарплатня, хоч іди, хоч біжи, хоч лежи — вона йде без затримки.

— Де ж це така благодать?

— Ми з тобою вічність не бачилися. Ти нічого не знаєш. Давай десь присядемо? Ходімо на морозиво до пасажу.

— Здається, я ще не снідала.

— От і поснідаєш морозивом. Я візьму собі фруктового на десерт, а тобі пломбір шоколадний.

Вже коли сиділи, оглядаючи одна одну, Люся не втрималася:

— В тобі просто сидить якийсь біс, Ана! Ще помолодшала й погарнішала.

—— А ти?

— Бачиш, яка товста? Від нерегулярної роботи. Я тепер в Союзконцерті. Супроводжую іноземних артистів. Використовую свою подвійну освіту. Виявилося, що я — унікальна особистість. Задоволення від роботи — колосальне, але чоловік уже виє. Уявляєш: іноді я цілий місяць на гастролях. Та ще, буває, з такими мужчинами! Погрожує підпалити якийсь концертний зал. А вити навчився у звірів. Він же працює на машинобудівному і ми одержали квартиру від заводу на вулиці Ванди Васи-левської. Якраз навпроти зоопарку. З балкона мені видно клітки з тиграми й левами. А вдосвіта чутно, як вони гарчать. Африка! Ти не можеш собі уявити, яке це диво і який кошмар! У мене подвійна гуманітарна освіта, я тримаюся, а мій чоловік технік, точні науки, він скоро здичавіє!

— Ти недооцінюєш точні науки, Лю,— сказала Анастасія.

— А що? В тебе, мабуть, захоплення якимсь технократом? Чи, може, взагалі...

— Ні, я сама. Але...

— Ти повинна побувати в нас. Послухати левів. Це неповторно! Ніде такого не почуєш!

Люся дала адресу, записала телефон, Анастасія нагадала їй свій, вони розпрощалися. І знову людський вир затягнув Анастасію, після розмови з подругою на душі не полегшало, стало ще тяжче, тепер ненавиділа не лише саму себе, а й це швендяння, штовханину, продавання витрішків. "Піду до редакції! — вирішила, прямуючи до входу в станцію метро.— Рано — то й рано. Яка різниця?"

Людей було багато тільки на станції "Хрещатик", до "Більшовика" в вагоні не лишилося нікого, на перон вийшло з поїзда теж небагато, помахуючи злегка торбинкою, Анастасія дійшла до комбінату преси, у просторому вестибюлі не зустріла жодного знайомого, бо в такий час усі працюють або ще не прийшли на роботу, готуючись до вечірніх чергувань, в коридорах своєї редакції, на щастя, теж нікого не спіткала, отож уникнула непотрібних розпитувань і допитувань, їй щастило сьогодні просто катастрофічно, бо в приймальні не було навіть секретарки. Анастасія мерщій прошмигнула до дверей редакторського кабінету, не стукаючи, натиснула на двері, увійшла до кабінету, глянула. Редактор сидів на своєму звичному місці, трохи розтріпаний, з перекошеним галстуком, у досить поношеному костюмі, далекий від елегантності, зате весь заполонений читанням. Підвівши голову і побачивши Анастасію, він не повірив власним очам.