Розгін

Сторінка 183 з 218

Загребельний Павло

— Ти ж не ветеран! — дивувався Карналь.— Народився по війні.

— Та я ж мужчина чи ні? Всім мужчинам дають, а мені — ні.

Сьогодні він мовчав майже урочисто, і так це було незвично, що Карналь спитав:

— Що ж це ти мовчиш?

— Та-а...

— Жінка тебе любить? Ти жінку любиш? Донька росте? Все гаразд?

— Та-а,— скривився водій.— Хіба в жінці щастя, Петре Андрійовичу?

— А в чому ж?

Але водій схаменувся, що ляпнув дурницю, і вмовк. Все ж довго не витримав, звичка взяла своє. Почав про якусь свою сусідку. Живе вище поверхом, заради такої все б кинув і побіг на край світу, так хіба ж вона з тобою побіжить. Учора приїхала з відпустки, хоч ще й не мала б повертатися, машина така, ніби десь у коптильні була, чи що, кинула ті свої "Жигулі" на тротуарі, замкнулася, щезла. А що таке "Жигулі"? їх он роздягнути, як раз плюнути. Знімуть скати — тоді свищи! Цілу ніч він змушений був не спати, сидів на балконі, курив, стеріг ті розпрокляті "Жигулі", а жінка ж ревнує! І думаєте, хоч подякувала сусідка? Ще сьогодні, коли натякав, висміяла: мовляв, ти б ще помив мою машину. Таку б провчити.

— Отак, як ви її провчили, Петре Андрійовичу.

— Я? — здивувався Карналь.— А до чого тут я?

— Вона колись причепилася: "Відвези до свого академіка". Інтерв'ю хотіла у вас взяти, чи що. Я їй: "Анастасіє батьків-но, академік вас не прийме, у нього кожна хвилина..." А вона: "Вези — і край". Ну, повіз, сиджу в машині, курю. Дивлюся: вискакує. Аж позеленіла від злості. Мабуть, далі Діни Лаврен-тіївни і не була. Ви, мабуть, і не знаєте про цей випадок.

— А-а,— пробурмотів Карналь, ховаючи за вдаваною байдужістю своє збентеження. Вдруге нинішнього ранку про Анастасію— чи не занадто? Він міг за справами на місяці, а то й на роки забувати пра людей, які проходили на периферіях його життя, не був захоплений цією своєю властивістю, але інакше не міг. Або зосередитися на головному, або розтринькати все своє життя на дріб'язкову уважливість, вклонятися кожному телеграфному стовпу, вислухувати всі дурниці, спалювати час навіть з меншою користю, ніж спалюється нафта у двигунах, бо там хоч видобувається незначна доля енергії, тоді як з безконечних балачок, пустих знайомств і безглуздих церемоній нічого не доводиться сподіватися, окрім нудьги.

У себе на роботі Карналь дозволив собі єдине відхилення від узвичаєних норм. Знав багатьох керівників, які коло робочих кабінетів мали ще так звані кімнати відпочинку, у нього в директорському блоку так само була передбачена така кімната, але тут уже Карналь був непоступливий.

— Це все ж таки робота, а не відпочинок,— заявив він.— Відпочиває людина вдома, для цього й існує дім і все інше. Але на роботі кімната для відпочинку? Я не можу повірити в це так само, як мешканець острова Фіджі ніколи не повірить в існування твердої води, себто льоду.

Він розпорядився обладнати в тій кімнаті душову і завів звичай в особливо тяжкі дні, вибираючи вільну хвилину, приймати душ по кілька разів, а вранці міняв свій домашній костюм на заводський, практичний, скромний, щоб не вирізнятися своїм занадто нарядним виглядом.

Не відступився від своєї звички і сьогодні, тоді взявся за перегляд пошти, що нею об'єднання зв'язувалося з країною і світом. Олексій Кирилович незворушно стежив за тим, як швидко розкладає академік листи — який кому, неспокійно позирав на електричний годинник на стіні якраз навпроти Кар-налевих очей, переминався з ноги на ногу, аж Петро Андрійович врешті помітив і поцікавився:

— Що у вас там, Олексію Кириловичу?

— Дзвонили з Ради Міністрів.

— Що?

— Нарада сьогодні о п'ятій.

— Кого кличуть?

— Вас.

— Подзвоніть, що не буду. Ні сьогодні, ні через місяць. Не хочу носитися з своїм горем, але все ж... Я людина, а не обчислювальний пристрій.

— Вони просили пробачення. Співчувають. Але...

— Але?

— Надзвичайно важлива нарада. Ждуть вашого виступу.

— Ні наради, ні виступу. Мене нема і надовго! Так і передайте всім. Можете посилати до мене. Сам відбиватимусь! Можуть вони пошанувати людські почуття, чи вже все з'їдене цими безкінечними нарадами?

Карналь далі гортав папери, натрапив на брошурку в сірій обкладинці, з веселим подивом прочитав: "С. В. Кучмієнко. Математизація дійсності як теоретична процедура. Автореферат докторської дисертації".

— Олексію Кириловичу, а це що?

— Це? — помічник для певності глянув ближче.— Кучмі-єнків автореферат.

— Як же? Він тільки вчора сказав мені, що закінчує роботу над дисертацією, а сьогодні вже автореферат?

— Вчора ще, мабуть, реферат не був надрукований, то він і Скйзав, що закінчує. Надмірна скромність.

— Ви жартуєте, Олексію Кириловичу? Скромність у Куч" мієнка? Перед ким і де? Хіба що перед наукою. Ви не проглядали брошури?

— Я ж не математик.

— Радите мені ознайомитися?

— Вам прислали для цього з ученої ради.

— Кучмієнко про це знає?

— Не можу сказати.

— Ага. Дякую. Доведеться глянути. Я залишу брошурку, тоді скажу вам, що з нею робити.

Зла цікавість проймала Карналя, ще більше посилюючись від тяжкого настрою, з-під влади якого не міг визволитися попри свої цілонічні роздуми і нинішнє вдавання бадьорості й цілковитого заглиблення в справу. Зламалося щось у ньому безповоротно й незворотно. Тому мадо не по-хлоп'ячому хапався за все, що могло обіцяти забуття бодай на короткий час, де міг би загорітися, спалахнути, віднайти себе давнього, звичного, живого передовсім для самого себе, знов повернутися до вічного, неубутного великого тепла життя, прилучитися до його енергії, яка народила і живить той неповторний світ математичних абстракцій, точного знання і його машин, що залишаються для нього найвищою, коли не єдиною метою існування.

Тільки розгубленням і безпорадністю перед ударами долі міг би з'ясувати Карналь ту, загалом кажучи, нездорову цікавість, з якою взявся переглядати автореферат Кучмієнка. Напружений до краю, знесилений переживаннями, зосереджений у незвичній для нього розгубленості, Карналь сидів над марною брошуркою з тих, що, подібно до ступенів, які майже неминуче за ними йшли ("Довів до захисту — захистився",— сміялися циніки від науки), здебільшого були тільки свідченням тупого працелюбства, залізнозадства чи навіть простого нахабства, а не справжньої обдарованості й натхнення. В людині неминуче наявний баласт. Мабуть, так і в науці. Є частина діяльна, згусток енергії, втілення талановитості, запас здібностей, а.є простий тягар, лінощі, нікчемність, пустопорожність. Яка життєдіяльність індивідів, такі вони й самі. Це місце з "Німецької ідеології" завжди згадувалося Карналеві, коли доводилося відбиватися від нашесть на науку "індивідів", життєдіяльність яких спрямовувалася тільки на самих себе. Захиститися,— а там хоч трава не рости! "Цель оправдывает посредственность". Ученим можеш ти не бути, а кандидатом •— зобов'язаний. "Відірвати ступінь" — і все життя смоктати з державної сосочки молочко. Всі ці так звані афоризми повторювалися чоловіками з танцплощадочною статурою, з вигнутими хвацько спинами, з викладеним хвилями волоссям, цими виявниками курортної психології, пожирателями солянок, осетрини, курчат-табака, вірменських коньяків і кавказьких вин.