Не сказала "в нас", сказала "в мене", отже, хотіла підкреслити, що живе сама. Але Кучмієнко не хотів злякати пташку.
— Дивно,— похихикуючи, сказав він,— цілий вечір пили вин но, навіть горілку, а хоч би тобі в однім оці. Суцільна тверезість!
— Я теж твереза, ніби пила воду.— Анастасія спробувала вивільнити свою руку, але зробила це без належної рішучості.
— Ви нагадали про воду, а мені, повірте, так хочеться пити, що просто гину. Запеклися губи, піднебіння вкрилося кіркою і потріскалося, як дно у висохлій калюжі.
Він не жалів себе, принижувався щосили. Слабі не страшні!
— Не знаю, чим вам зарадити,— сказала Анастасія.— Хіба що винести вам води?
— Ну, що ви, носитися з водою з восьмого поверху! Вже коли ваша ласка, то я разом з вами піднімуся ліфтом, і ви подасте мені на сходи, чи як там...
— Побудимо сусідів. Пізно. А піді мною, знаєте, хто живе?
— Хто ж?
— Марчелло Мастройянні.
— Хто-хто?
— Так ми звемо шофера академіка Карналя.
— Ах, цей тюхтій, це ледащо! Та він спить так, що його водневою бомбою не розбудиш! Він і на роботі спить без про-сипку. Цілими днями хропе в машині.
Кучмієнко вирішив, що Анастасія не заперечує, і тихенько підштовхнув її до під'їзду.
— Стривайте,— здивувалася вона.— Я ж ще ні на що не згодилася. Ми не усталили плану вашого... водопою...
— Це займе якусь хвилину — не більше. Не турбуйтеся. Я тихо. Ваших нікого не побудимо. Я, знаєте, як миша. На пло< щадці коло ліфта, не відпускаючи ліфта й не зачиняючи дверей...
Вона ніяк не відгукнулася на його натяк про тих, хто в квартирі, й це ще більше переконало, що Анастасія живе сама, хоч певності ще не мав. Якась там мамашенція або тітка з вусами й басовитим голосом, такими тітками в Києві напхані всі квартири в центрі.
— Гаразд,— знизала нарешті плечима Анастасія.— Дам вам води, а то ще вмрете від спраги, і я тоді буду виииа. Досить з мене й провин, яких набралася сьогодні на Русаиівці.
— Там ніяких ваших провин,.— мерщій заспокоїв він її, входячи до під'їзду слідом за дівчиною.— Звичайний вечір, трохи було гарикання, але ж молодість! Діалектичні процеси відбуваються не десь у житті, вони скрізь, у радянських родинах теж.
— Коли така справді діалектика, то я б замінила її чимось іншим,— засміялася Анастасія, входячи до кабінки ліфта.
Ліфт був тісний, як у всіх малометражних будинках. Голубий пластик, алюміній, автоматика, майже герметичність, ніби щось космічне. У такому ліфті, мабуть, гарно цілуватися з дівчатами, ніхто не побачить і не почує, можна тиснути на кнопки, шугати то вгору, то вниз хоч і цілий день, безшумно й щасливо. Але вночі ліфт гримить, будить увесь будинок, та й ти ж не хлопчисько, і перед тобою не закохана в тебе дівчина, а приваблива молода жінка, красива і, певне, хижа, як тигриця. Необережний доторк — і видряпає тобі очі. Кучмієнко терпляче грав роль святого та божого, щулився в ліфті, лякаючись, щоб його м'які, мов тісто, тілеса не напливли на Анастасію, не торкнулися її, не зачепили. Коли вийшли з ліфта і він побачив, що Анастасії треба пройти далеко в кінець темного коридора, він пробурмотів щось про те, що негоже лишати жінку самотньою в таких нетрях, і несміливо супроводжував її до дверей, та коли Анастасія відімкнула двері й, не запрошуючи Кучмієнка ввійти, швидко зникла в квартирі, мабуть, прямуючи на кухню за склянкою води, навіть не запалюючи світла, він теж всунувся до передпокою, тоді далі слідом за Аиастасією. Світло на кухні різонуло його по очах, він затулився від несподіванки, тут Анастасія побачила його, сказала здивовано й обурено водночас:
— Ви ж обіцяли...
— Глянути, як ви живете.
— А навіщо це вам? Поліпшувати мої житлові умови не треба, я й так маю надмір площі...
— Вже так воно склалося... Така нагода... Більше не трапиться...
— Однаково ж я не з вашого відомства,—сухо сказала Анастасія.— Вам це ні до чого.
— Як сказати, як сказати...
Він жадібно хлебтав воду, одну чашку, другу, дивився поверх чашки на Анастасію, намагався впіймати її погляд, сплести свої безвиразні очі з її чорно-зеленими. Вона уникала, відверто не хотіла ставати на змагання поглядами, стояла, ждала, коли він піде.
— То так і не покажете?
— Що показувати?
— Ну, як живете...— Він уже повторювався, вже закрутив-" ся в безвиході, відчував, що гине, нічого не вийшло, треба було вдовольнитися насолодою на відстані, потиснути руку внизу, поцілувати, може, навіть поцілувати щоку, грайливо підстрибнути, мов молоденький півник, тоді його було б зверху, а так може оганьбитися по самі вуха...
Але Анастасія мовби передумала, чи, може, мала якийсь зловісний план, легко поминула Кучмієнка, пройшла до кімнати, увімкнула світло.
— Дивіться, будь ласка. Тільки не лякайтеся. Я звикла без розкошів.
Бачити, власне, й не було чого. Диван, два крісла, журнальний столик, уздовж стіни стелаж, повнісінький книжок. Більше нічого. Навіть столу із стільцями не було. Сідати в крісло? Занадто пізно. Підійти до стелажа, поцікавитися книжками? Але книжок він не визнавав. Книжки з'їдають кисень у квартирі, в цьому переконала його Поліна. Вони не тримали вдома жодної книжки, не передплачували газет, бо газети з'їдають кисень ще пожадливіше. Вони обмежувалися радіо, телевізором, пластинками, тобто так званою побутовою електронікою, в якій їхній Юка був просто бог.
— У тій кімнаті тільки тахта, на якій я сплю, і шафа для одягу. Більше нічого.
— Стіл,— сказав розгублено Кучмієнко,— обідаєте ж ви як?
— Обідаю? Коли вдома, то на кухні.
— А гості?
— Гості? Веду до ресторану. В центрі повно ресторанів. Не я веду — то мене ведуть. Так і обходимося...
— А-а,— Кучмієнко шукав, що б спитати ще,— ви ж журналістка.... Пишете статті, працюєте... Як же... без столу?
— А я люблю лежачи. Як Гоголь і Марк Твен. Бо вдома що? Вдома переважно читаєш. Писати — в редакції. В нас там режим: не відходячи від редакційного столу, покласти готовий матеріал. Так, як і у вас.
— Ну, у нас складніше. Наша фірма — це...
Він ще не вірив, що не знайде, за що зачепитися в цій напівпорожній, безлюдній квартирі, власне, ідеальному місці для любові, надто коли молода самотня жінка впустила тебе сюди пізньої ночі. Аби не його становище, не солідність, аби це в студентські або у фронтові роки! О, тоді б Кучмієнко показав, хто він і що він! А тут незримо стояв між ним і Анастасією академік Карналь, крізь якого треба було прорватися. Хотілося конче прорватися, але ніякі способи не спадали на думку, хоч ти вбийся.