Машина продувалася нічним прохолодним повітрям, але Кучміенкові це не помагало, він пітнів якось мовби внутрішньо, чи що, це був піт нетерплячки, жадоби відомщення, гравецько-го азарту, коли так можна б висловитись. Кучмієнко навіть менше думав про те, що Анастасія молода, вродлива, приваблива— таких дівчат у Києві півмільйона! Важило передовсім те, що ця дівчина якимись потаємними узами була зв'язана з Карналем. Було між ними щось чи не було, однаково Карналь знав про неї, а вона знала про нього, вони разом поверталися з Придніпровська, Карналів помічник спробував приховати це, а раз так — тут щось є! Випадок прийшов на поміч Кучмієнко-ві, випадок, який міг би стати ніби відшкодуванням за ьсі втрати й невдачі останніх років у безнадійній гонитві за Карналем. У взаєминах з жінками найгостріше почуваєш своє приниження й упослідженість. Ось ти йдеш із своїм товаришем, ви однакові, ви знаєте один одного з дитинства, між вами ніхто ніколи не вбачав ніякої нерівності, але трапляється на вашій путі жінка і за якимись незбагненними законами вибирає не тебе, а його! Пояснить ніхто цього не зможе, навіть сама жінка, та ти й не потребуєш пояснень, бо душа твоя волає справедливості! А що таке справедливість? Це рівність перед злом і добром, у злі рівність дотримується легше й простіше, бо тоді справді всі нещасні однаково, але як тільки запановує добро, так і розвалилася вся струнка споруда рівності, одноманітність порушується щомиті найобурливішим чином, твої однокашники розгойдуються по таких амплітудах, що вже не те що не впіймаєш жодного, а й очима не встигаєш стежити за їхнім мельканням!
Кучмієнко був переконаний, що принцип однокашництва повинен торжествувати в житті послідовно й неухильно, як закони природи. Однокашники, однокурсники, однополчани, земляки, сусіди, однолітки, все було однакове від народження, і вони однакові, а тоді один лишився, мов пень при дорозі, а другий розрісся крислатим деревом,— щедрим гаєм, зеленим лісом, і вже до нього йдуть у прихисток люди, цілі натовпи. А другий не йме віри: як же це? Були однакові, були рядові солдати, проте я солдат, а ти генерал, були студенти, я на рівні студента лишився, а ти міністр або академік. А повинно як? Повинно все лишитися, як було, що тобі, те й мені, право однакове, зв'язані ми з тобою навіки спільністю походження, навчання, товаришування.
Що за право, що за спільність? Звідки воно? Може, прийшло колись з непривітних гір або з безлюдних пустель, де все справді трималося лише на спільності й взаємовиручці, де жорстока природа притискувала людину до людини, примушувала людей складати силу до сили. Але цивілізація змела давні звичаї, вони не втрималися ні на суворих вертикалях гір, ні під дикими вітрами пустель, зате закорінилися серед деяких рівнинних жителів, висходилися на дріжджах повільності, лінь-куватості, незграбності, заволоділи лінивими душами таких, як Кучмієнко.
Машина летіла по вулиці Кірова, як світляна кулька, але Кучмієнкові здавалося, що вони їдуть занадто повільно. Йому було тісно в "Жигулях", його велике тіло не вписувалося в ці жалюгідні габарити, вигадані сухоребрими італійцями. Він мовчки молився якомусь своєму богові заздрощів і нетерплячки, щоб вони нарешті доїхали, щоб вийти з машини, стати на асфальт, розправити кістки, насунутися всією своєю вагою на тоненьку зеленооку дівчину, в якій приховується Карналь, але з якої він може вигнати дух Карналя. От тільки б не розгубитися, знайти спосіб, вгадати властивий тон! Спробував згадати щось із свого досвіду — нічого не було. Жодного хитрого ходу й підходу, жодної ідеї—хаос, тупики, провалля, жевріння пам'яті, порвані сув'язі, поруйновані мости між думками. Кажуть, у розвідницьких школах дають завдання: піти й закохати в себе таку-то жінку. Кучмієнка вигнали б з такої школи на третій день. Усе життя пробував принаджувати жінок поважністю, але хто ж тепер клюне на поважність? Оця тонка видра?
Вони нарешті приїхали. Власне, тільки Кучмієнкові видалося, що добиралися до Михайлівського провулку задовго. Насправді пролетіли через сонний Київ, як метеор. Анастасія замкнула машину, сховала ключі до торбинки, дістала ключі від квартири. Кучмієнко тяжко відсапувався, скидав із себе по-м'ятість і ганебну спітнілість.
— Габарити не по мені,— чи то поскаржився, чи то навмисне хотів принизитися, бо перед жінкою принижуватися завжди корисно. Це піднімає її у власних очах, і тоді вона до тебе відразу добрішає. Анастасія мовчала.
— Місце у вас чудесне,— знову спробував зав'язати розмову Кучмієнко,— історія й сучасність!..
Важко було уявити щось дурніше, але й це для нього видалося вершиною мудрості. Щоправда, він подумав ще про те, що ця місцевість якось не пов'язується з ідеєю жінки. З Софією— так, з Богданом Хмельницьким, який сидить на бронзово-му коні посеред площі,— так. Але з жінкою, з любов'ю може пов'язуватися лише поштамт, коло якого призначають побачення молоді кияни. Поштамт метрів за двісті нижче від будинку Анастасії, але й поштамт не для Кучмієнка. Там усе народ до тридцяти років, а він далеко вже забіг від тих тридцяти!
Дівчина в світлій темряві, в сонній безлюдності стародавнього київського провулка видавалася Кучмієнкові особливо чарівною, але водночас у ній неминуче мала виявитися й жорстокість до нього, якщо вона справді... з Карналем.
— До побачення,— сказала Анастасія, але сказала те без переконаності, якось ніби непевно, подала Кучмієнкові вузьку, суху руку, він вхопився за ту руку, не відпускав, гарячково нишпорив по закутках свого мозку, вишукуючи, в який спосіб затримати дівчину, точніше, затриматися коло неї.
Ясна річ, для нього вже досить було й того, щоб утішитися, сказати б, насолодою на відстані. Досить того, що він стоїть коло її будинку, тримає її за руку. Карналь цього не мав, не міг мати. Ну, розмови, ну, спільна поїздка, ну, сидіння у вагоні, ну, якісь там невловимі струми симпатії, може, навіть на-< тяки на щось більше. Але не те, що в нього, не те!
— На якому ви поверсі? — спитав він, не випускаючи її руки.
— На восьмому. Передостанній поверх за світовими стандартами вважається найзручнішим. У мене краєвид з вікон...