Бірк поклав їй руку на плече. Хоч що їх чекало, але вони разом, брат і сестра, тепер їх ніхто не розлучить.
А літавиці люто шугали над річкою. Де ділися людинки? Нора вже їх роздирати, чому їх немає?
По воді пливло тільки дерево з густою кроною, яке течія швидко несла вниз. Того, що ховалося під зеленим листям, літавиці не бачили, тому вони люто шугали навколо, шукаючи своїх жертв.
Тим часом Роня й Бірк відпливли вже далеко і більше не чули крику літавиць. Чули тільки шум, який дедалі гучнішав, і знали, що тепер водоспад зовсім близько.
— Сестро моя, — сказав Бірк.
Роня не почула голосу, але побачила по його губах, що він сказав. І хоч жодне з них не чуло ні слова, вони розмовляли. Про те, що конче треба було сказати, поки ще не пізно. Про те, як гарно когось любити так, що навіть не страшно найгіршого, саме про це вони говорили, хоч жодне з них не чуло ні слова.
Потім вони перестали говорити. Лише, заплющивши очі, тримались одне за одне.
Раптом ними так труснуло, що вони отямились. Береза напливла на Ненатлий камінь. Поштовхом її обернуло, вона змінила напрямок і, перше ніж її встигла знов захопити течія, пропливла чималу відстань до берега.
— Спробуймо, Роню! — крикнув Бірк.
Він відірвав її від берези, за яку вона трималася.
І вони відразу занурились у пінявий вир. Тепер їм треба було змагатися кожному окремо, боротися за життя з немилосердною течією, яка з усієї сили намагалася затягти їх у водоспад. Роня з Бірком бачили тихе плесо біля берега, і воно було так близько. Близько, а проте ще дуже далеко.
Ненатлий таки переможе, подумала Роня. Вона вже не мала сили. Їй кортіло здатися, просто зануритись у воду, скоритися течії, що тягла її з собою, і зникнути у водоспаді.
Але попереду був Бірк. Він повернув голову й глянув на Роню. Він раз по раз оглядався на неї, і вона знов починала змагатися. Починала знов і знов, аж поки відчула, що більше не може.
Та на той час вона вже досягла тихого плеса, і Бірк потяг її за собою до берега. Потім і він знесилів.
— Але ми мусимо доплисти… ти мусиш доплисти, — задихаючись, проказував він.
І з смертельного розпачу вони таки вилізли на берег. Там, зігріті сонцем, вони вмент поснули, навіть не усвідомивши, що врятувалися.
До Ведмежої печери вони прийшли, коли сонце вже |заходило. І побачили, що на площинці сидить Ловіса й чекає на них.
15
— Доню моя, — сказала Ловіса, — в тебе мокрі коси. Ти ходила купатися?
Роня мовчки стояла й дивилася на матір. Ось вона сидить, прихилившись до каменя, міцна й надійна, як сама скеля. Роня з любов'ю дивилася на неї, а бажала, щоб вона прийшла була іншого разу. Коли завгодно, тільки не тепер! Тепер вона хотіла бути на самоті з Бірком. Здавалося, в неї і досі ще тремтіла душа після тієї страшної небезпечної пригоди, ніби вона могла заспокоїтися лише в розмові з ним і лише з ним порадіти, що вони лишилися живі! Але перед нею сиділа Ловіса, її люба матуся, якої Роня так довго не бачила, і не можна, щоб вона відчула себе небажаною гостею.
Роня всміхнулася.
— Так, ми ходили купатися і трохи поплавали, Бірк і я.
Бірк! Роня помітила, як він простує до печери, і хотіла його затримати. Так не можна. Вона кинулась до нього й тихо запитала:
— Ти не підійдеш привітатися з моєю матір'ю?
Бірк глянув на неї.
— З непроханими гістьми не вітаються, цього мене навчила моя мати ще немовлям!
Роня спалахнула. Погано, коли на людину нападає така шалена лють і такий шалений відчай. Ось Бірк стоїть і міряє її крижаним поглядом, той самий Бірк, який щойно був для неї такий близький і з яким вона не боялася загинути у водоспаді. Тепер він її тяжко розчарував, став чужий. О, яким він здавався їй гидким через це, яку викликав у неї лють! І як добре подумати, то гидкий був не тільки Бірк. Усе було гидке, геть усе, що шматувало їй серце, аж воно ладне було вискочити з грудей. Бірк, і Ловіса, і Матіс, і літавиці, і Ведмежа печера, і ліс, і літо, і зима, і та Ундіса, що навчила Бірка таких дурниць, коли він був ще немовлям, і ті чортові літавиці… ні, стривай, їх вона вже рахувала! Хоч є й крім них щось таке гидке, що їй хотілося завити, вона цієї хвилини забула, що саме, але завити хотілося так, щоб аж гори потріскали!
Ні, Роня не завила. Тільки засичала навздогін Біркові, перше ніж він устиг сховатися в печері:
— Шкода, що мати хоч трохи не навчила тебе чемності. Поки ще могла навчити.
Роня вернулася до матері й почала виправдуватись. Мовляв, Бірк стомився. Тоді замовкла, сіла біля матері на камінь, сховала обличчя в неї на колінах і заплакала, не так, що гори потріскали, а так тихо, що її плачу ніхто не почув.
— Ти знаєш, чого я прийшла? — запитала Ловіса, і Роня промурмотіла крізь плач:
— Не тому, щоб дати мені хліба?
— Ні, хліб ти матимеш, коли вернешся додому, — мовила мати, гладячи її по голові.
Роня схлипнула.
— Додому я ніколи не вернуся. — Так, скінчиться тим, що Матіс кинеться в річку, — спокійно мовила Ловіса.
Роня підвела голову.
— Він хоче кинутися в річку через мене? Таж він навіть імені мого не вимовляє!
— Не вимовляє, коли не спить, — відповіла Ловіса. — Але кожної ночі він плаче вві сні й кличе тебе.
— Звідки ви знаєте? — запитала Роня. — Він повернувся до кам'яної зали? Не ночує вже в Лисого Пера?
— Ні, — відповіла Ловіса. — Лисий Пер не міг більше витримати з ним. І мені тяжко. Та треба ж, щоб біля нього хтось був, коли його спіткало найтяжче лихо в житті.
Мати замовкла й довго не озивалася. Нарешті сказала:
— Знаєш, Роню, важко дивитися, як хтось терпить такі нелюдські муки.
Роня відчувала, як у неї проривається плач, такий плач, що від нього тріскають гори. Але вона зціпила зуби й тихо запитала:
— А коли б ви, мамо, були дитиною і мали батька, який так відкинувся від вас, що не хоче навіть згадувати вашого імені, то вернулися б до нього? Якби він сам не прийшов і не попросив вас?
Ловіса хвилину подумала.
— Ні, не вернулася б. Він повинен сам прийти й попросити тебе.
— А Матіс цього нізащо не зробить! — сказала Роня.
Вона сховала голову в материних колінах і намочила її грубу вовняну спідницю своїми тихими слізьми. Стемніло, запав вечір, найтяжчі хвилини минули.