І справді, було ще літо. З кожним днем розкішніше, ясніше й тепліше. Такого теплого літа діти ще не пам'ятали. Щодня у спеку вони купалися в холодній річці. Плавали й пірнали, мов двоє видренят, пускалися за течією, поки шум водоспаду Ненатлого ставав такий гучний, що Роня з Бірком відчували: він надто близько і плисти далі не можна. В тому місці вся вода з річки спадала у глибоке провалля, і ніхто б не лишився живий, якби туди попав.
Діти знали, де починалася справжня небезпека.
— Тільки-но я помічаю, що з води витикається Ненатлий камінь, — казала Роня, — то знаю, що далі краще не плисти.
Ненатлим каменем звали велику скелю посеред річки недалеко від водоспаду. Для Роні й Бірка вона була застережним знаком. Попереджала, що треба негайно вертатися до берега. Та вернутися бувало не так легко. Потім, засапані й посинілі з холоду, вони лежали на камінні, грілися на сонці і з зацікавленням спостерігали за видрами, що без угаву пірнали й знов виринали біля берега.
Коли спека спадала й день хилився до вечора, вони йшли до лісу кататися. Громило і Скажений якийсь час трималися осторонь. Літавиця так їх налякала, що коники боялись і тих, хто сидів тоді в них на спині. Вони довго боязко тікали від Роні й Бірка. Але тепер коники те вже забули і йшли на поклик дітей, бо хотіли знов побігати наввипередки. Роня й Бірк пускали їх мчати, куди очі бачать, а як вони зганяли свій запал, довго неквапом їздили по лісі.
— Приємно їздити верхи такого теплого літнього вечора, — сказала Роня.
А сама думала: чому в лісі літо не триває весь час? І чому вона відчуває не саму лише радість?
Роня любила свій ліс і все, що в ньому було. Любила всі дерева, всі озерця й гатки, всі струмочки, повз які вони проїздили, всі зарослі мохом камені, всі малинові зарості і всі ті місця, де росли чорниці, любила всі квітки, всі тварини, всі пташки, то чому її часом поймав смуток і чому колись мала настати зима?
— Про що ти думаєш, сестро? — спитав Бірк.
— Думаю, що… під цим велетенським каменем живуть поночівники, — відповіла Роня. — Я бачила, як вони тут танцювали навесні. Поночівників і товстогузиків я люблю, а сірячків і літавиць ні, сам знаєш.
— Знаю. А хто їх любить? — мовив Бірк.
Тепер швидше починало смеркати. Білі ночі минули. Ввечері діти сиділи біля багаття й дивилися на бляклі зірки, що мерехтіли на небі. І коли морок густішав, над лісом зринало все більше й більше тих зірок, утворюючи цілі снопи й пасма. То все ще було літнє небо, але Роня знала, що ті зірки хотіли сказати: "Скоро настане осінь!"
— Еге ж, літавиць я ненавиджу, — сказала Роня. — А однаково дивно, що вони так довго не турбують нас. Мабуть, не знають, що ми живемо у Ведмежій печері.
— Це просто тому, що їхні печери розташовані в горах по той бік лісу, а не над річкою, — заперечив Бірк. — І, мабуть, сірячки тримали язика за зубами задля свого власного спокою, а то літавиці давно вже навідувались би до нас.
Роня здригнулася.
— Краще не говорімо про них, — мовила вона. — Бо ще приманимо їх собі на лихо.
Настала ніч, потім ранок, а тоді новий теплий день, і діти, як завжди, пішли купатися.
І ось з'явилися літавиці. Не одна чи дві, а багато, велика страшна зграя. Від них аж потемніло, так їх було багато. Вони ширяли над річкою, пронизливо верещали й вили:
— Го-го-го! Гарні людинки в річці! Зараз поллється кров, го-го-го!
— Пірнай, Роню! — крикнув Бірк.
Діти пірнули й попливли під водою, аж поки довелося вистромити голову й хапнути повітря, щоб не задихнутись. Побачивши, що небо чорне від хмари літавиць, вони зрозуміли, у яку безвихідь попали. Тепер їм не було де дітися від них.
І Літавиці подбають про те, щоб мені не треба було боятися зими, гірко подумала Роня, почувши їхній невгавний крик.
— Гарні людинки в річці! Зараз вони будуть роздерті, зараз поллється кров, го-го-го!
Проте літавиці не зразу нападали на свою жертву, а любили спершу полякати й помучити її. Звичайно, зараз вони почнуть роздирати і вбивати цих людинок, але майже так само приємно було літати навколо них, верещати й вити, чекаючи знаку головної літавиці: "Пора!" А головна літавиця, найзавзятіша і найжорстокіша з усіх, ширяла великими колами над річкою. Го-го-го, квапитись їй нема чого! Але чекайте, зараз вона перша запустить пазурі в котрусь із тих людинок, що бовтаються у воді. Чи їй почати з тієї чорноголової? Того з рудою головою не видно, та він теж зараз випірне, го-го-го, багато гострих пазурів чекають на нього, го-го-го!
Роня пірнула, потім знов випірнула й хапнула повітря. Вона пошукала очима Бірка, але його ніде не видно було, і Роня застогнала з розпачу. Де він, може, втонув? Чи залишив її саму з літавицями?
— Бірку! — злякано гукнула вона. — Бірку, де ти?
До неї шугнула літавиця, і Роня заплющила очі… Бірку, брате мій, як ти міг залишити мене саму в такій страшній біді?
— Го-го-го, — заверещала літавиця, — зараз поллється кров!
Але вона ще хотіла трохи почекати, лише коротку хвилину, а тоді… го-го-го! Літавиця почала описувати нове коло над річкою. Раптом Роня почула Бірків голос:
— Роню, гайда сюди, швидше!
Річкою пливла зламана вітром береза, ще з зеленим листям на гіллі, і Бірк міцно тримався за неї. Роня бачила тільки його руду голову над водою, але він був тут, не залишив її саму. Ох, як їй полегшало!
Хоч їй уже не треба поспішати, течія скоро принесе березу, і до нього можна буде досягти рукою. Роня пірнула, трішки пропливла під водою і опинилась недалеко від Бірка. Він подав руку й підтяг її до себе. Тепер вони, тримаючись за ту саму гілляку, були добре сховані під густим листям берези.
— Ох, Бірку, — відсапуючись, мовила Роня, — я думала, що ти втонув.
— Ще ні, — відповів Бірк, — Але скоро втону! Чуєш гук водоспаду?
І Роня почула навальний шум води, то був голос Ненатлого. У той вир тягла їх течія, Роня знала і бачила, що вони вже зовсім близько від водоспаду. Течія стала прудкіша, а шум гучніший. Дівчина відчула, як нестримно несе її річка. Скоро, скоро їх поглине вир, який затягає в себе людину тільки раз — уперше і востаннє.
Роня хотіла бути коло Бірка. Вона притулилася до нього і знала, що Бірк відчуває те саме: краще водоспад, ніж літавиці.