— Коли я жив у Ведмежій печері, мені було скрутніше, — сказав він. — І не забувай, що насправді це моя печера! Може, я інколи навідуватимусь до вас.
Коли Роня розповіла про це Біркові, той великодушно відповів:
— Нехай приходить. Але все-таки приємно, — додав він, — що його чорна кучерява голова не щодня мулятиме очі!
Був ранній ранок. Прекрасний, як перший ранок на землі. Переселенці до Ведмежої печери йшли своїм лісом, а навколо них усе було сповнене весняного чару. На кожному дереві, в кожному озерці, у кожному зеленому кущі буяло життя, чути було щебет, шум, гудіння, спів, дзюрчання, звідусіль лунала нестримна, бадьора пісня весни.
Роня з Бірком досягли своєї печери, своєї домівки в пралісі. І все було таке, як раніше, приємне і знайоме — річка, що шуміла внизу, навколишні ліси в ранковому світлі, все було таке, як раніше. Весна була нова, але схожа на попередню.
— Не лякайся, Бірку, — мовила Роня, — бо я зараз викричу з себе весняний крик!
І вона крикнула, залилася, мов пташка, радісно й дзвінко, аж луна покотилася лісом.