— Але ж він не збирається помирати?
— Збирається, — мовила Ловіса.
Матіс заплакав.
— Отуди к бісовій матері! — крикнув він. — Я не хочу, щоб він помер!
Ловіса похитала головою.
— Від тебе багато що залежить, Матісе, але це не залежить.
Роня також тривожилась за Лисого Пера, і що дужче він худнув, то довше вона просиджувала біля нього. Останнім часом він здебільшого лежав, дрімаючи, тільки час від часу розплющував очі й дивився на неї. І, всміхаючись, питав:
— Ти не забудеш того, що я тобі сказав, моя радосте і моє щастя?
— Ні, не забуду. Аби тільки я втрапила, — відповідала Роня.
— Утрапиш, — запевняв її Лисий Пер. — Коли настане пора, ти втрапиш!
— Так, утраплю, — казала Роня.
Минув ще якийсь час, і Лисий Пер зовсім знесилів. Нарешті настала ніч, коли всі лишилися сидіти біля нього — Матіс, Ловіса, Роня і розбійники. Лисий Пер непорушно лежав із заплющеними очима. Матіс занепокоєно шукав на його обличчі якихось ознак життя. Але, хоч горіло вогнище, а Ловіса ще й засвітила свічку, біля постелі було темнувато. Ні, в Лисому Пері не видно було ніяких ознак життя, і Матіс зненацька крикнув:
— Він помер!
Тоді Лисий Пер розплющив одне око й докірливо глянув на нього.
— Як це помер? Ти гадаєш, я так забув добрий звичай, що пішов би, не попрощавшись?
Потім він заплющив очі й довго дрімав, а всі тихо стояли і тільки чули його слабкий, із присвистом, подих.
— А тепер, — нарешті сказав Лисий Пер, розплющивши очі, — тепер, любі мої, я попрощаюся з усіма вами. Бо тепер я помираю.
І його не стало.
Роня ще ніколи не бачила, як люди помирають. Вона тихо заплакала. Їй було шкода старого. Хоч останнім часом він був такий стомлений, думала дівчина. Може, тепер він відпочине десь там, де я не знаю.
Але Матіс закружляв по залі, невтішно ридаючи і приказуючи:
— Він же був тут! А тепер його немає! — Тоді знов заливався слізьми і знов приказував — Він же був тут! А тепер його немає!
Нарешті Ловіса мовила:
— Матісе, ти ж знаєш, що ніхто не вічний. Ми народжуємось і помираємо, так завжди було. То чого побиватися?
— Але мені його бракує! — крикнув Матіс. — Мені його так бракує, що серце крається!
— Може, хочеш, щоб я тебе приголубила? — запитала Ловіса.
— Атож, приголуб, — хлипнув Матіс. — І ти, Роню, також.
Він довго ридав, розчулено прихилившись до дружини й до Роні, і виливав слізьми свій жаль за Лисим Пером, який весь час був у його житті, а тепер пішов.
Другого дня Лисого Пера поховали над річкою. Зима вже була близько, вперше пішов сніг, і м'які, мокрі сніжинки нечутно падали на труну Лисого Пера, коли Матіс зі своїми розбійниками ніс його на місце вічного спочинку. Труну ту Лисий Пер зробив собі сам, коли ще був дужий, і довгі роки зберігав її в коморі.
— Розбійникові труна може знадобитися тоді, коли він найменше того сподівається, — любив він казати, а останніми роками навіть дивувався, що її так довго не треба.
— Але рано чи пізно вона знадобиться, — казав старий.
І ось тепер труна знадобилася.
Смуток за Лисим Пером важким тягарем упав на фортецю. Цілу зиму Матіс ходив пригнічений. Розбійники також були невеселі, бо у фортеці І смуток, і радість залежали від Матіса
Роня з Бірком цілими днями гасали по лісі. Була зима, і коли Роня стояла десь на горбі з лижами, то забувала про весь свій смуток. Та він зразу повертався, коли дівчина опинялась удома й бачила Матіса, що задуманий сидів біля вогнища.
— Утіш мене, Роню, — просив він. — Допоможи мені розвіяти журбу.
— Скоро настане весна, і вам полегшає, — казала Роня, але Матіс їй не вірив.
— Лисий Пер уже не побачить весни, — похмуро казав він, а Роня більше не мала чим утішити його.
Та врешті минула зима. Прийшла весна — адже вона приходила щороку, чи хто жив, чи помирав. Матіс повеселішав, він завжди веселішав весною, і посвистував або наспівував, коли на чолі своїх розбійників проїздив Вовчою пасткою. Там уже чекав на нього Борка зі своїми людьми. Гей-гей, знов починається веселе розбійницьке життя після довгої зими! І Матіс, і Борка у своїй нетямущості раділи цьому, бо вони народилися, щоб бути розбійниками, і були ними.
Та їхні діти виявилися розумнішими. Вони раділи зовсім не тому. Раділи, шо немає снігу й можна знов їздити верхи, що вони скоро переберуться до Ведмежої печери.
— А ще я радію, що ти, Бірку, ніколи не станеш розбійником, — сказала Роня.
Бірк засміявся.
— Ні, я заприсягнувся, що не стану ним. Але я часом думаю, з чого ми з тобою житимемо?
— Я знаю, з чого, — відповіла Роня. — Ми станемо рудокопами.
І Роня розповіла хлопцеві казку про срібну гору Лисого Пера, яку тому подарував сірячок у подяку за врятоване життя.
— Там такі грудки срібла, як камені, — сказала Роня. — І хтозна, може, це й не казка. Лисий Пер присягався, що це правда. Ми колись поїдемо й самі поглянемо, я знаю, де це.
— Нам не спішно, — сказав Бірк. — Тільки нікому не розповідай про це. А то налетять усі розбійники й розхапають срібло.
Роня засміялася.
— Ти такий розумний, як Лисий Пер. Розбійники жадібні до грабунків, мов канюки, казав він. Тому я, крім тебе, нікому не виказувала своєї таємниці.
— А тим часом ми проживемо й без срібла, сестро, — мовив Бірк. — У Ведмежій печері воно нам ні до чого.
Весняні дні ставали все тепліші, і Роня лякалася тієї хвилини, коли їй доведеться сказати батькові, що вона має намір перебратися до Ведмежої печери. Але Матіс був чудний чоловік, ніхто ніколи не міг би вгадати, як він поведеться.
— Гарна моя колишня печера, дуже гарна, — сказав він. — Кращого житла на літо й не придумаєш. Чи як ти гадаєш, Ловісо?
Ловіса звикла до його несподіванок і не дуже й здивувалася.
— Іди, доню, коли батько так надумав, — мовила вона. — Хоч я нудьгуватиму за тобою.
— Але ж восени ти повернешся, як завжди, — сказав Матіс, ніби Роня вже роками вибиралася весною з дому й поверталася восени.
— Так, повернуся, як завжди, — запевнила його Роня, рада й здивована, що цього разу все обійшлося так легко.
Вона сподівалася сліз, лайки, а натомість батько сидить перед нею, і вигляд у нього такий щасливий, ніби він згадує своє дитинство і свої розваги в старій свинарні.