І так стало їй після того самотньо й порожньо на душі, що вона стукнула кулаками об стола й заплакала. Обвела поглядом кімнату: не кімнату, а барліг, така була убога й занедбана, а ще після поділу. Цілий вік тягла жили: бігала на роботу, прибирала, прала, готувала їсти, утримувала сина і свого лоботряса, і все для того, щоб усе поламалося. И справді не хотіла законного розлучення, бо тоді б старі виїли її з хати — де б вона з хлопцем поділась. Обтирала б чужі кутки, бо прописана вона в приватному секторі, а таким квартир не дають. Спокою вона хоче, самого спокою, щоб жити як люди і в люди сина вивести — он уже й школу кінчає, щоб не дивилася так спогорда на неї сестра з Йонтою, щоб не перешіптувалися в неї за спиною сусідки — хай їм усім колька в бік! Через це й придумала це полюбовне розлучення. Принаймні тепер зможе скласти якусь копійчину, бо цей її мурло все пропивав і все проциндрював. Він, правда, плохий, її не ображав, радше вона його, але від того їй не легше. Отож сиділа й ревла, й губила на стола рясні сльози, бо ще це друге одоробло прителіпалося зі своїм ідіотським жениханням. Зирнула на годинника й ахнула: в неї нічого не зварено й не прибрано, а Сашко через кілька годин прийде зі школи. Вона йому ще нічого не казала, і це теж нелегка річ. Марія кинулась у сінці й стала мотатися звідти й до хати: на плиті вже кипіло і шкварчало, швабра ходила по підлозі, віник вимітав пил та сміття, вже знаходили свої місця речі і її "барліг" почав набирати затишного вигляду. Витирала, терла, стелила, кришила, чистила, смажила, переставляла, заправляла, підправляла, розставляла, прикрашала — і це все в якомусь гарячковому танці, з якого вирвалася хіба аж коли гримнули сінешні двері і в них став із сумкою за плечем Сашко.
— Сьодні в мене дві п’ятірки, мам! — радісно сказав, бо знав, чим потішити матір. Мати кинулася до нього з поцілунками, але він був для цього надто великий і відвівся. Тим більше, що п’ятірок тих і в помині не було, а тільки трійка й четвірка. Але звик уже брехати матері, бо знав: коли хвалиться п’ятірками, вона дає ще й карбованця за кожну і ніколи після того не дивиться в його зошити та щоденники; зрештою, й щоденника для оцінок він учителям давно не дає. Підійшов і смикнув двері, забиті двома великими цвяхами, — здивовано повернувся до матері.
— Що таке, мам?
— Нічого, нічо! — заусміхалася та крізь сльози. — Там тепер папка буде, а ми з тобою тут. Так ми з ним рішили: не можу я жити з п’яницею та босяком.
І вона знову кинулася до сина, обійняла його, обілляла слізьми, приказуючи крізь ридання:
— Не будь, як папка твій непутящий! Немає він ні совісті, ні честі, а живе як блудящий пес. Не будь такий!..
Але вона йому так часто казала ці слова, що вони давно вже на нього не впливали.
— Та що ти, мам, хіба я не знаю! — сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі — і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.
— Де ж я буду уроки робить? — спитав невдоволено, коли поїв.
— Я твого стола папці віддала, — винувато сказала мати. — Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю…
— Треба своє місце мати для уроків, — сказав Сашко.
— Матимеш, матимеш, — запобігливо обізвалася. — Це поки що.
Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі — робив це поважно, неквапно.
— Після школи відпочив би, — сказала мати тим-таки запобігливим тоном.
— Зроблю уроки й погуляю, — сказав Сашко. — Ніколи мені зара відпочивати…
Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.
— То це вже ти з чоловіком розділилася? — спитала свекруха.
— Самі знаєте, — відказала невістка.
— А хто його, лобура, годувати буде?
— Мені яке діло? — мовила невістка — Годуйте ви, коли такого виростили.
— Не я виростила, а ти його такого зробила! — закипіла свекруха. — І чого б я його годувала — він уже самостоятельмий, — тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. — Да, і жонатий він!
— Припече, то на роботу піде, — сказала невістка.
— А як не піде?
— То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.
— І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? — вже зовсім тонко пропищала свекруха.
— Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, — все ще спокійно мовила Марія.
— Годувала, а за те мала де жить! — вигукнула стара.
— Е, дайте мені спокій — на роботу мені пора, — невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.
— Так ти від мене не відкрутишся! — сказала. — Коли така ти цяця і не хочеш з моїм сином жить, коли ти з ним розійшлася, то забирай свої манатки й вимотуйся, бо ти тепера нам ніхто. Я міліцію викличу і тебе випруть з моєї хати в два щота!..
Тоді Марія зціпила зуби, очка в неї стали майже такі, як у свекрухи, та й подобати вона на неї стала, і крізь ті зціплені зуби вона не проказала, а прошипіла: