— Нічого мені не зробиш, стара сучко, бо я з твоїм виплодком не розведена через суд і поки що його законна жінка. І хата не твоя, стара сучко, а твого чоловіка і ти тут така ж приймачка, як і я. І лучче мене не задирай, бо я тобі останнє волосся на голові вискубу. Зійди з дороги!
Тоді Смердиха-старша заломила руки й ударила ними об поли, а з рота в неї почали вириватися зойки, чи лемент, чи лайка, чи все разом, і побігла вона, як качка з перебитим крилом, до Смерда, котрий плів сіточку й дивився на затуманене сьогодні плесо річки, на якому позастигали сині й чорні човни і ніби в смолі варилися разом із сіро-шоколадними рибалками.
— Нє, ти послухай, послухай, що мені та лярва сказала! — заверещала Смердиха-старша в той час, коли молодша притьма тікала із власного двору. — Нє, ще такого не було, ой господоньки!
— Згинь, сатано! — погрозливо сказав Смерд-старший, бо не до баби йому було й не до баб’ячих сварок. — Я вже сказав тобі раз і навсіда; немає в мене сили на вашу колотнечу.
Тоді Смердиха-старша завила як вовчиця й побігла, ніби качка з перебитим крилом, на вулицю, де вже постійно перебувала чесна компанія вуличних пащекух, адже не щодня на околиці відбуваються такі цікаві події; отож, аж тремтячи з цікавості, вони начікували оту качку з перебитим крилом, а та качка дорогою ячала й каркала, бо вже ніяк не могла себе стримати, а Смердиха-молодша в кінці вулиці була десь така, як метелик, а може, й менша. Вона промчала повз гурт пащекух, не привітавшись навіть до куцої Наталки, ані не кивнула, а була вона Наталці начебто й приятелька, з чого чесна компанія пащекух миттю зметикувала: інтересні речі там відбуваються у Смердів, страх як інтересні!
6
Партизан, вийшовши від Смердихи-молодшої, і не подумав вертатись у бур’яни, він обігнув хату, побачив драбинку, що вела до вікна, і спокійнісінько тією драбинкою заліз до хати. Тут він прибрав із ліжка білизну й одежу, скинув черевики, ліг на ліжко й задоволено потягся. Мав Партизан одну дивовижну рису: тільки-но лягав (без жінки), відразу ж засинав, хіба присутність жінки могла його в горизонтальному положенні втримати у безсонні хвилин із тридцять. Потім все одно засинав, а коли прокидався, то мав одразу ж ставати на ноги, інакше сон його знову поглинав. Сидіти довго він також не міг, бо його тягло прилягти, отож Партизан доти був бадьорий, поки на ногах, а коли бував бадьорий, то напевне до якоїсь молодички залицявся, інколи в неї поселяючись, доки та не викидала його, як неробу й паразита, геть. Партизан відходив без претензій, і все починалося, як у відомій пісні про попа й собаку: наша пісня гарна, нова, починаймо її знову.
Смерд-молодший повернувся додому з пляшкою вина, заліз драбинкою у власне вікно й побачив Партизана, який дрих на його ліжку. Розштовхав компаньйона й примусив стати на ноги, після чого Партизан радісно плеснув у долоні, бо і побачив на столі пляшку. Вони підсмажили на електроплитці п’ятеро яєць із тих десяти, що виділила чоловіку жінка, відрізали по скибці хліба з того півбуханця, що віддала Смердові Марія, випили вина й почали варнякати один до одного. Кінчилася ця ідилія тим, що Смерд-молодший випер приятеля з хати і то за те, що той почав просити, аби він уступив свою жінку, тобто Смердиху-молодшу, йому, Партизанові. Вона вже на те схилилася, сказав Партизан, а все діло стає тільки за його, Смерда-молодшого, згодою, бо він її законний чоловік і Партизановий приятель, а він Смерда уважає, а раз так, то не хоче чинити йому свинства, бо все можна владнати полюбовно, сказав Партизан, і він не сумнівається, що Смерд-молодший його і пойме.
Смерд його "пойняв" і хоч був теля-розмазня, але цього разу так остервенів, що врізав Партизанові ляпаса, а поки той зумів отямитися, виштовхав його у вікно, ще й драбинку втяг по тому до хати. Партизан же не звик уражатися через гнів рогоносців майбутніх чи теперішніх, спокійненько пішов геть, а що був уже пізній вечір і саме той час, коли Смердиха-молодша мала повертатися з другої зміни, вийшов їй назустріч у початок вулиці — на його щастя, ліхтарі сьогодні чомусь не горіли, що з ними вряди-годи траплялося; галантно запропонував жінці провести її додому, аби на неї ніхто не напав.
— Скільки тут живу, ніхто на мене не нападав, — сказала Марія.
— Бо мала чоловіка, — розважно сказав Партизан. — А тепер уся вулиця знає, що ти з ним розійшлась.
— Так скоро знає? — здивувалася жінка.
— Для цього багато не тра, — прорік Партизан, і вона дозволила йому її провести, власне, не могла його здихатися, хоч чудово знала що, незважаючи на темряву, це навряд чи буде непомічено. Дорогою Партизан розпатякував, скільки він заробляє і який з нього був би хазяїн, коли б мав таку жінку, як вона і просив прийняти його до себе в прийми, бо він так у неї залюбився, що коли вона його відшиє, казна-що з собою учинить. Смердиха-молодша не була готова дати йому відкоша, був-бо з нею лагідний, а вона поверталася додому розжалоблена й засмучена — цією її слабкістю Партизан миттю скористався, отож у дворі схопив її в обійми, обцілував обличчя й лапнув за груди, за що дістав ляпаса і змушений був з того принадного двору піти, бо жінка не на жарт розгнівалася. Був так тим усім роздразнений, що пішов у бур’яни, де сиділи з марухами п’яниці, схопив одну з них за руку й потяг у темінь. Вона не дуже опиралася, і він неподалець од компанії накинувся на неї з таким шалом, що навіть маруха, яку важко було чимось здивувати, була вражена. Заснув відразу ж, як зробив своє діло, маруха повернулася до компанії, а йому цілу ніч снилася Смердиха-молодша і то, що він розкошує у неї на подушках, і те, що вона приносить йому в ліжко їсти, а він її тягне до себе і забавляється з нею, як уміє, а вона аж верещить од задоволення. Він прокинувся вранці від того, що Смердиха-молодша біля нього виявилася надто холодна, а її лице, яке цілував, ще холодніше; тоді він встиг злякатися, подумав, що Смердиха з великої пристрасті вмерла, а прокинувшись, здивовано збагнув, що обіймає навіть не маруху, а продовгувату бетонну балку зі смітника і лиже ту плитку язиком, а в роті в нього повно піску, при тому справжнього, а не як результат хворої печінки. Сів по-турецькому, виплюнув пісок і подумав, що він таки нещасний у світі чоловік.