— Чого це лазиш через вікно? — спитала мати. — Дверей тобі мало?
— Тепер я так і лазитиму, — сказав лаконічно, обливаючи її синім світлом лагідних очей.
— А що це у вас там гупало? — викинула мати другого гачка.
— Забивали двері, — коротко пояснив він.
— То це ви шо: посварилися чи розійшлись?
— Розійшлися, — сказав він. — І навіки.
— А чого вона віддала тобі меншу кімнату? Це ж твій дім.
— Так захотів я. Ми розійшлися полюбовно, — мовив він.
— І ти був такий дурний, що взяв собі менше, а віддав більше?
— Ну да! — сказав він. — Їх двоє, а я один.
— І це ти не міг собі вибрати так, щоб ходити через двері?
— Я драбинку собі зроблю, — мирно сказав.
— І ти не міг узяти її за коси й викинути з нашої хати геть?
— Ми полюбовно розійшлися, — сказав Смерд-молодший і кліпнув білими віями.
— Ти дурний чи малахольний? — спитала чи строго, чи здивовано мати.
— Ваша кров, — сказав і пішов спокійненько повз неї, бо вже відповів на всі її запитання.
Смердиха-старша метнулася притьма до Смерда, який і сьогодні плів сіточку і з тугою дивився на синє плесо річки. Вона затараторила і замахала руками, а Смерд-старший звів до неї такі ж, як у їхнього сина, тільки строгіші й важкіші, очі, — від того погляду в неї часом і мурашки по спині бігали, — і сказав коротко і владно:
— Згинь, сатано! Немає в мене сили на вашу колотнечу!
І Смердиха-старша заломила руки і вдарила ними об поли, але старий Смерд уже не бачив її й не чув, бо руки його не переставали плести сіточку, а очі спочивали на синьому плесі ріки, на якому нерушно стовбичили сині й чорні човни, і в тих човнах сиділи шоколадні рибалки, вистромивши перед собою списи вудок; старий Смерд пристрасно мріяв і собі опинитися біля них і між них. Через це він і не чув причитань, скиглінь і волань своєї жінки, а коли того ніхто не чує, то навіщо скиглити чи волати, резонно подумала стара Смердиха. Отож перепила скиглити й хутенько шмигнула на вулицю, де вже її чекали пащекухи: ряба Надька, куца Наталка, стара діва Людка і ще там хтось. Вона подибала до них, як качка з перебитим крилом, а Смерд-молодший у цей час розрізів на дві частини довгу дошку, щоб з неї зробити драбину-містка до власного вікна. Йому все ще не вірилося, що все це відбулося, тим більше, що не відчував за собою вини — ну, обійняла його, бавившись, маруха, та це ще нічого не значить. Отож він майстрував драбинку, позираючи на двері, які ще вчора були його, — сподівався-бо, що з тих дверей вийде його жінка, і він спробує ще раз із нею і перебалакати. Його насторожувало те, що вона, натурально вибухнувши там у бур’янах і побивши на ньому й марухах відро, отак несподівано втишилась і не виявляла супроти нього й найменшого гніву — оцього до кінця він і не розумів. Знову помацав у кишені три карбованці і всміхнувся; принаймні, сьогодні мав надію поліпшити настрій, а про завтра такі, як він, ніколи не думають. Прибив до дощок поперечки (молоток і цвяхи взяв тут, у столі, що стояв надворі), позгинав виступи з того боку — жінка з дому не виходила Не поралася вона й біля плити в сінцях — очевидно, переживає. І йому стало зовсім добре від того, що вона "переживає", бо коли так, не все ще в нього закінчено: нехай перевіситься й перегорить, висердиться, скільки їй-треба — він, може, теж сердився б, коли б побачив її в обіймах хоч би Партизана. Та це вже було щось несусвітне, аж головою покрутив, тоді поволік драбину до вікна і встановив. Вікно відчинялося всередину. Смерд сів на підвіконні й озирнув світ — ридали солов’ї з того боку річки у верболозах і стояв над річкою туманець, хоч уже давно не ранок. Зістрибнув із вікна і ще раз перевірив, чи на місці троячка, бігцем подався в місто, навіть не помітивши біля каменя й колонки власної матері, оточеної, як матка бджолами, вуличними кумасями.
5
І як тільки сховався він із очей, з кущів виступив Партизан та й швиденько, щоб не помітили його від каменя, югнув у хвіртку до Смердів. Сміливо відчинив двері і вже з сінець чемно постукав у хатні.
— Заходьте! — гукнула Марія.
Сиділа біля столу, якась і справді осмутніла й притихла, і Партизан весело ошкірився.
— Драстє! А твій де?
— Мого в мене вже нема, — гостро сказала жінка. — Він живе там! — вона показала на забиті двері. Партизан двигнув туди.
— Тут нема проходу, — сказала Смердиха-молодша — Він через вікно ходить.
Партизан присвиснув і присів на стільця.
— То в тебе освободилося мєсто? — спитав, показуючи зуби.
— Освободилось, та не для тебе.
— А чого? Хіба я не мужчина?
— Досить мені босяків.
— Ну, ти мене не обіжай, — сказав Партизан. — І не рівняй до того кодла. Вони — тунеядці, а я робочий чоловік, зарплату маю. То в мене жизня не состоялась, так ска’ть, то я до них і заскакую, а коли б мені женщина така, як ти, — ноги моєї в тому кодлі не було б. Я б тобі дворик і хату як лялечку зробив би. Возьми на спитательний строк. Ну, на тиждень. Зразу тобі сотню кладу, ну і всьо такеє прочеє…
— Не мороч мені голови! — сказала жінка — Все тобі смішечки.
— Нє, я серйоз. Надоїла собача жизня, їй-бо! В печінках сидить.
— А мені ваш брат у печінках сидить. Іди до своїх марух!
— Думаєш, я тих марух трогав? На який вони мені чорт, може, вони заразні. Не такий я дурний, щоб погану болєсть прихопить. Даремно про мене так думаєш. Це твій Смерд — дурак; не лізь, кажу, бо ще всякого сволоцтва наберешся. А мені всьо’дно, каже дурак. Нє, я таких, як твій Смерд, не пунімаю.
— Ти ж їх сюди привів?
— Конешно, — оскалився Партизан. — Бо вони бутилку мали. А та брашка пристала до мене: ти робочий, то купи випить. А я не дурак, щоб на всякого тратиться. Вони мене самі, чувихи, зачепили: де, кажуть, тут мона харашо, з удобствами випить. Вам ресторан, кажу, дєвочки? Ресторан. Ми тоді з Євою були. Ну, й привели у компашку. Шо, думаєш, брешу?
— А мені все одно: брешеш чи ні. Вимотуйся, Партизане!
— Як хоч. — Партизан устав. — А ти про те, що я сказав, подумай. Я серйозно. Возьми на спитательний строк.
— Іди ти! — мовила вона.
— Іспараюсь, — сказав Партизан. — Нє, ти подумай. Така ти мені приятна.
— Зате ти мені не приятний, — сказала Марія, і Партизан посунув у двері, задоволено либлячись.