— Пішто!— Ліна пильно глянула на нього.— Обіцяй, що ти нічого не робитимеш за моєю спиною!
Він пригорнув Ліну до себе, поцілував.
Ну то як, підемо до Боронкаї?
— Краще б туди не ходити...
— Звичайно. Але ми повинні бути на бенкеті.,. Навіть сам бургомістр це сказав... В них збереться все місто... Наш обов'язок — бути там...
Ліна сіла на стілець. Яка вона втомлена!...
— Не знаю, Пішто... Боюсь, страшенно боюсь за тебе... й за себе... й за дітей... Не під силу нам боротися з тим світом...
XXIII
Дружина губернатора обійняла Магдалену й по-дружньому поплескала її по спині.
— Магдалено, люба, чудовий бенкет!
— Я дуже рада, тітко Сіді.
Пішта, який у цю мить глянув у той бік, зустрівся очима з Магдаленою. Келих з шампанським так затремтів у його руці, що вино вихлюпнулося на манишку. ■
Ліна це побачила й ледь помітно похитала головою.
Магдалена, трохи зніяковівши, відвернулась і подалась з дружиною губернатора у велику залу.
Сад освітлював потужний електричний ліхтар. Осіння ніч була напрочуд тепла і ясна.
До Пішти підійшов доктор Петерфі й відвів його вбік.
— Прошу вибачення, пане обер-прокурор, але мушу сказати вам дуже важливу річ. Поки що це секрет. Бухгалтер повідомив мене, що до нас приїхав уповноважений міністерства; сьогодні вночі він хоче перевірити всі документи свиноферми. Очевидно, на Боронкаї надійшла серйозна скарга. Мабуть, це діло рук Макроці, якого немає тут. Міністр наказав терміново й без зайвого шуму провести розслідування... Будьте обережні, бо, певне, бургомістр викличе вас до себе...
Пішта зрадів, почувши цю звістку. Отже, тепер вони в нього в руках...
Щоб не викликати підозри, Петерфі з посмішкою на обличчі пішов до гостей.
Пішта кілька секунд постояв, прислухаючись до того, як у скронях стукає кров.
"Справжній детективний роман",— подумав він і переможно всміхнувся.
— Що з тобою? — здивовано спитала Ліна, підійшовши до нього.— В тебе такий щасливий вигляд!
— А ти хіба не щаслива? Чому?
— Значить ти щасливий? З якого це приводу? На веранду вийшли дами.
— З глузду можна з'їхати від цих танців! — мовила до Пішти дружина одного із суддів.
Чардаш — гарний танець,— сказав Пішта.— Якось я танцював чардаш дві години без упинку.
— Коли?
— Під час незабутньої війни.
— Незабутня війна?.. Так, ваша правда! —засміялася дружина одного торговця.— Але скажіть, будь ласка, до чого призведе це економічне становище?
— А в чім річ? Якби хтось глянув зараз на нас із Місяця, то побачив би цілком пристойну картину...
— Еге ж! Земля горить у всіх під ногами...
Жінки сміючись подалися назад у залу. Ліна похмуро мовчала. Вона не втручалася в розмову, бо не була знайома з цими дамами.
— Я питаю — хіба ти не щаслива? — повернувся до перерваної розмови Пішта.
— А ти щасливий? Чому?..
— Сервус, ваша вельможність... Дякую, добре...— відповів Пішта на привітання головного інспектора окружного відділу освіти. Потім знову повернувся до Ліни: — Ось чому, люба моя!
— Отже, я маю бути щаслива тільки через те, що мій чоловік пишається в цьому товаристві, наче павич? Або показує всім свою залиту вином манишку?
— Тихіше, не галасуй...
—' Не треба було розхлюпувати шампанське...
— Однаково вдруге її не надінеш...
— Якщо не стежити за собою, то, звичайно, ні.
— Ніхто не вдягає під фрак одну й ту саму манишку двічі.
— Але її ще можна вдягти під піджак...
Увійшов секретар бургомістра. Він шукав Пішту. Побачивши його, взяв під руку, відвів убік і заклопотано мовив:
— Пане обер-прокурор, вас шукає пан бургомістр.
— А де він, Імре?
— В ломберній кімнаті. Цілую ручки, вельможна пані...
— Зараз іду.
Пішта ще якийсь час постояв біля Ліни. Він побачив, що до них підходить дядько Берці.
— Можна тебе на кілька слів, синку?
— Облиште хоч тут оті свої "кілька слів"! — сердито сказала Ліна.
— Яка ти!.. Я не грошей хочу просити... Тут платити не треба. Хіба що лакею.
Ліна почала шукати в сумочці гроші.
— Обережно! Не треба, щоб хтось це бачив!— мовив Пішта.
Дядько Берці засміявся, наче почув дотепний анекдот, узяв гроші, зиркнув на них і витріщив очі:
— Сорок філерів?
— Лакею вистачить.
Дядько Берці, спохмурнівши, поклав монети в кишеню й повільно відійшов. Пішта не міг одразу здобутися на слово.
— Все-таки це ганьба! — сказав він нарешті.— Дати сорок філерів моєму рідному дядьковії
—— Він не поверне і їх.
— А я що дам лакею? Стою у фраку, наче принц уельський, а в кишені — жодної монети...
Пішта хотів був іти до бургомістра, але раптом на веранді з'явився Боронкаї в супроводі свого тестя, старого Сенткалнаї, і Кардича:
— Он вони де, закохані! — вигукнув Кардич, побачивши Пішту з Ліною.— Навіть тут знайшли тихе містечко, де можна поцілуватися...
Пішта відчув у тоні Кардича щось зневажливе. "Нічого, нічого, скоро я приберу тебе до рук... А втім, уже прибрав... І тебе, й інших"...— подумав він.
— Як тобі подобається вілла? Га, доню? — спитав Сенткалнаї.
Ліна зашарілася.
— Для нас вона занадто висока, занадто широка й занадто простора,— відповіла вона.
— О, то правда! Діти витратили на неї великі гроші,— мовив торговець залізними товарами.
Вони зрозуміли одне одного. Ліні навіть стало жаль його. Старий Санткалнаї, як і вона, не міг збагнути і прийняти широких масштабів сучасного світу.
— Можна тебе на кілька слів?—сказав тепер уже Кардич.
Почувши, що він звертається до Пішти так само, як і дядько Берці, Ліна здригнулася, наче її вжалила оса. Але, певне, не грошей треба Кардичеві. Цікаво, про що вони говоритимуть?
. — Бачу, що твоїй дружині не дуже подобається вілла?
— Чом би вона їй не подобалася? Кардич трохи помовчав, а тоді повів.далі:
— Якщо хочеш, можемо підписати контракт зараз. Негайно.
Пішта опустив очі. "Підписати контракт... Тут... Це не без причини... Значить, Петерфі сказав правду. Міністерський інспектор уже прибув".
— Мене кличе пан бургомістр. Дядечко Бела... Мушу йти до ломберної кімнати.
— Не квапся. Я саме від нього. Він сказав, щоб ми з тобою обговорили стан справ, а потім ішли до нього.
— Он як! Ну що ж, хай буде так.
Вони подалися в картинну галерею й сіли в кутку. Свідків, крім картин, не було.
— Представник міністерства ще сьогодні хоче повернутися назад?