— Тепер — у доброго й любого племінника. В нього така мила жіночка... Золото, а не дружина!
— То вона тебе скоро випхає за двері. Адже вона розумна жінка...
— Досить того, що чехи вигнали мене з Рімасомбата 1 за мій патріотизм.
— Отже й вони тебе розкусили... Слухай-но, Пішто, чи не почастуєш ти мене чарчиною? Хочеться змити запах цієї Каті...
Пішта почав шукати горілку, прислухаючись до розмови дядька Берці з тітонькою Каті. Говорили про рід Коп'яшів. Як сумно, що колись він процвітав, а тепер занепав зовсім...
Зрозумівши, що Ліна не% бажає зустрічатися з ним, Дядько Берці зібрався йти. Покликав Пішту:
— А йди-но сюди.
— Що таке, дядьку?
— Дай мені, будь ласка, двадцять пенге.
— Немає в мене жодного філера...
— Я зараз в скрутному становищі: через це вугілля геть витратився. Ледве розрахувався з залізницею. Адже вони не схотіли чекати, поки я одержу гроші за вугілля... Пішто, а чому вона тут, ця Каті? Будь із нею обережний... Вона тільки те й робить, що плітки розпускає!.. Скільки разів я тобі казав, щоб ти не збирав у себе Родичів...
1 За Тріанонською угодою 1920 року місто Рімасомбат відійшло Д° Чехословаччини.
Пішта подумав, що дядько Берці. має рацію. Та хіба можна сказати тітоньці Каті, щоб вона ушивалася звідси.* Та й якомусь іншому родичеві хіба скажеш?
— Ти повинен дати мені двадцять пенге, синку,— знов озвався дядько Берці.— Повинен дати, хоч їх у тебе и немає... Вважай, що ти даєш їх як позику — з тих двадцяти тисяч комісійних, які припадають тобі...
Пішта спохмурнів. У нього було таке відчуття, ніби його хочуть живцем спалити у власному будинку. Він ще ніколи досі не виступав в роді посередника. Саме слово "посередництво" його наче обпікало. Чи не зіпсує це посередництво йому кар'єри?.. Він здригнувся.
— Чого ти стурбувався, синку? Гроші за посередництво — то чесні гроші... Адже тих, хто сприяє замовленням, цінують... Шахтарем може бути перший-ліпший дурень. Треба тільки, щоб під землею було вугілля. Рубати його — не дуже складна штука. А от продати! Це справжнє мистецтво. На ринку чого тільки не продають! Конкуренцією знищують один одного. І скажу тобі, людина, яка здатна робити гроші з багна, заслуговує на те, щоб мати зиск... Тому й платять гроші за посередництво. Рука руку миє, особливо коли це рука родича...
Пішта підвівся і збуджено заходив по кімнаті.
— Не треба вдавати із себе сором'язливого,— провадив дядько Берці, покусуючи кінчик сигари.— Чому я запропонував двадцять тисяч комісійних саме тобі? Бо ти — мій родич... Чому ти допоміг одержати перше замовлення мені? Тому, безперечно, що я — твій родич...
— Коли ще я був радником у справах культури,— сказав Пішта,— мені довелося добре поморочитися з цим вугіллям. І я переконався: всі комерсанти, які торгують вугіллям,1— шахраї і негідники.
— Що правда, то правда...
— А всі посередники полюють лише за комісійними. У них тільки й турбот, щоб якнайшвидше загребти гроші... Я ж вважаю своїм обов'язком потурбуватися про те, щоб місто одержало високоякісне вугілля. Я довіряю тобі — рідному братові моєї матері. Ти поставлятимеш хороше вугілля, дядьку Берці, я в цьому впевнений... Однак повернімося до моїх комісійних. Що ж, я готовий прийняти ці гроші, бо я їх заслужив. Але візьму їх не для себе. Маю широкі плани служіння громаді... Хочу на ті гроші створити щось на зразок родинного акціонерного товариства... Зрозуміло? Хочу забезпечити роботою та прибутком усіх працездатних членів нашої сім'ї, хочу щоб вони служили суспільству...
— Кого ж ти збираєшся влаштувати на роботу?—зди-. вовано.сиитав дядько Берці.
Пішта мовчав. Мабуть, поки ще не час для відвертої розмови. Тим паче, що ця ідея остаточно ще не визріла...
— Хочу поставити дядька Андріша Таконі керуючим свинофермою, — обережно мовив він трохи згодом.
. — Андріша?
— Так.
— Я його знаю. Він завжди був спритним хлопцем. Колись пошив у дурні вашого Кардича, який служив тоді агентом по продажу хліба... Якби ж то пошити в дурні тепер цього пихатого індика, цього короля лихварства...
— Про це і йдеться. Замість людей, які захопили керівні посади, я хотів би поставити чесних і справедливих людей — моїх кревних. Я впевнений у собі, отже впевнений і в своїх родичах.
— Пішто, а чи не міг би ти поклопотатися, щоб управа купила в мене шахту? Для міста, ясна річ, набагато вигідніше, щоб шахта належала йому... Вугілля вищої якості... Дуже схоже на— шалготар'янське... Ніхто не відрізнить... Біда тільки в тім, що мало оборотного капіталу. Я продав би шахту за дуже низьку ціну. Можу навіть безкоштовно віддати, але з умовою, що мене призначать директором шахти із щомісячним окладом.
— Ми*ще повернемось до цієї розмови. Поки що головне — чесно продати першу партію вугілля... Коли воно й справді високої якості, ми купимо шахту... і зробимо тебе директором, дядьку Берці. Я довіряю тобі!..
— Я виправдаю твоє довір'я, синку. Швидше святий собор розвалиться, ніж ти помилишся в мені!.. А десяти пенге в тебе не знайдеться?
Пішта вийняв десятку з тих двадцяти пенге, що їх дала йому Ліна, і простяг дядькові Берці.
— Ет, синку, на саму тільки платню не проживеш. Якщо немає ще якихось прибутків — кепські справи. Так і будеш животіти за рахунок жінчиного гаманця...
Тут у кімнату ввійшла Ліна й скоса глянула на дядька Берці.
— Я саме кажу твоєму чоловікові, що вірю тільки тобі... Слухай-но, Ліно, жени ти звідси цю тітоньку Каті...
— А вона говорила те саме про вас.
— Ось бачиш!—обурено вигукнув дядько Берці.— Куди вона встромить свого носа, там добра не жди! Рідню, звичайно, треба любити, але так, щоб не зашкодити собі. Приймати слід тільки тих родичів, з яких є якась користь.
— Ви вже казали про це. Але не пояснили, яка користь нам од вас...
— Терпіння, любонько, терпіння!.. А поки я радий, що зміг забезпечити вам перші двадцять відсотків.
— Що? Які двадцять відсотків?
— Дядько Берці жартує,— поквапливо мовив Пішта.
— Жартую, жартую, любонько,— засміявся дядько Берці, поцілував Ліні руку й вийшов.
— Про що це він?— спитала Ліна, коли вони залишилися вдвох.
— Ні про що... так собі базікає. Хоче оформити продаж вугілля з моєю допомогою, залучивши мєне.до комерції... Ніби я здатен на таке...