Кардич підозріло зиркнув на Пішту.
— Представник міністерства?
— Цієї ночі буде ревізія!—хрипким від хвилювання голосом сказав Пішта.
Кардич помовчав, потім усміхнувся й відповів:
— Ах так. Представник міністерства... Так, так...
Запала мовчанка. Пішта побачив на маленькому столику перед собою коробку, повну англійських сигарет. Він узяв одну, пом'яв у пальцях і закурив, йому не хотілося першим починати розмову.
Кардич і собі взяв сигарету. Ніяк не міг збагнути, звідки обер-прокурор дізнався про приїзд представника міністерства. Адже бургомістр запевняв, що Пішті нічого не відомо про ревізію... Що саме він знає?..
Пішта не обзивався.
— З гербовими документами не все гаразд,— сказав нарешті Кардич.— У квитанціях та ордерах, безперечно, зазначено, куди пішли матеріали — на будівництво вілли чи на свиноферму...
— Так...
— А де ж ті гербові документи?—після тривалої паузи спитав Кардич.
— Бухгалтерський облік поставлено досить хитро,— ухильно відповів Пішта.— Ніде не вказано, на будівництво чого використані будівельні матеріали.
— Що ти хочеш цим сказати?
Пішта струсив попіл сигарети в попільничку.
— Я не знайомив тебе, дядечку Кардич, із своїм меншим братом?
— Здається, ні.
— Чудовий хлопець. Служив біржевим диспонентом у Будапешті...
— Мені чомусь здавалося, що він працює в музеї. Щось ніби чув про нього...
— То мій другий брат... Директор-хранитель археологічного відділу Національного музею. Я хочу рекомендувати його на посаду директора нашого музею.
— Ага, то це про нього казав мені віце-губернатор...
— Він був такий люб'язний, що пообіцяв запросити мого брата на посаду директора музею. Точніше, він сказав, що можна було б це зробити...
— Слушна думка...
Тепер Пішта дивився Кардичеві просто в очі.
— Таким чином, я хотів— би рекомендувати Меньхерта на посаду директора музею, а другого брата, Альберта, в банк...
— Альберт...— повторив дядечко Кардич,— Альберт... Берці... Ага, Берці! Це той, що з вугіллям... який пропонує управі...
— Ні. То мій рідний дядько. В нього є невеличка шахта в Боршозькому басейні, в Келешері. Такий самий пласт, як і в Шалготар'яні. Чудове вугілля. Але дядько не має оборотного капіталу. На мою думку, в нього не вугілля треба купувати, а придбати шахту. Для управи це було б набагато вигідніше...
— Авжеж, авжеж... Крім того, твій дядько Берці міг би залишитися на тій шахті директором...
Пішта аж розгубився, бо думав саме про це! Він невимовно зрадів, та за мить у голові промайнуло: а що, як із нього знущаються? Або ще гірше — чи не сам дядько Берці розпускає такі чутки?
— Це питання можна буде обговорити згодом і прийняти найдоцільніше рішення,— мовив він нарешті.
Ні, він таки потрібен цим людям... А що, як закинути слівце й про інших родичів? Дядька Андріша треба поставити сторожем на свиноферму; Елемера, сина дядька Лайоша,— в музичне училище; Аделку — вчителькою... Але зараз він не заводитиме про це розмови — на все свьй час... Даремно він заговорив і про Альберта. Альберт— несерйозний чоловік... Сказав би тільки про Меньхерта... Ет, не треба взагалі було про це патякати! Мабуть, дядечко Кардич поінформований і про вугілля дядька Берці, і про Меньхерта. Він би й сам розпочав про це розмову. Навіщо було вискакувати...
Але, з іншого боку, його пропозиція — не афера. Адже Меньхерт — фахівець високого класу. Забезпечивши його роботою, управа тільки виграє...
Аж тут у картинну галерею увійшла Ліна в супроводі старого Сенткалнаї. Побачивши Пішту й Кардича, вона мовчки усміхнулася і попрямувала в сусідню кімнату. Сенткалнаї підійшов до них і сів поруч.
— Вибачте,— сказав Кардич.— Пішто, ти —посидь тут трохи, я на хвильку зайду до старого. Почекай мене...
"Побіг доповідати бургомістрові",— подумав Пішта, і йому стало дуже прикро.
— Ну що, друже, яка твоя думка? — спитав Сенткалнаї.— Чи можна якось виплутатися з цієї справи... з цієї ферми?..
— А чого ж...
— В який же то спосіб?
— Ще не знаю... Півтора мільйона пасиву... Як на нинішній час, то занадто... В двадцять восьмому, двадцять Дев'ятому роках, коли у вас почали з'являтися борги, хольд землі коштував тисячу пенге... А тепер — двісті-триста... Потрібна допомога.
— Яка? З чийого боку?
— На щастя, місто не може обійтися без свинофер-ми. Якщо цю справу організувати розумно, городяни матимуть від неї неабияку користь. Навіть колишні влас* ники не втратять усього...
— Що значить — не втратять усього? ^ здивовано спитав Сенткалнаї. Його вуса безсило обвисли.— Що це значить? — перепитав він майже злякано.
— Дещо, безперечно, доведеться втратити... Власники завжди зазнають збитків, коли діло прогорає.
— Але ж воно зовсім не прогорає!—заперечив Сенткалнаї.— Погіршилась кон'юнктура — тільки й того...
— На це треба зважати й робити відповідні висновки.
Обличчя старогоч було густо вкрите —червоними й ліловими жилками, як це— буває в селян. У голову йому шугнула кров. Такого ще ніхто ніколи не наважувався йому казати. Що він верзе, цей ново'спечений обер-прокурор! Втрачати... приготуватися до збитків... Звичайно, Сенткалнаї і сам про це знав, але приховував навіть від себе. Боявся, що це може зашкодити його здоров'ю... А обер-прокурор таке цвенькає йому в вічі! Мовляв, слід зробити висновки з того, що погіршилась кон'юнктура... Божевільний він чи що?.. Проте, нема ради. Коли зайшла вже про це мова, треба дізнатися конкретно про збитки. Бійся, не бійся, а від лиха не втечеш...
І він спитав:
— Яку ж суму доведеться мені.втратити?
— Значну. Але дещо у вас залишиться. А в такому становищі людина повинна радіти кожному врятованому філеру.
Сенткалнаї широко відкрив рота. Він хотів був вилаятись, але тільки хапнув судорожно повітря. І враз перевів розмову на інше:
— Ох, і стомився ж я сьогодні! Був на полюванні, відстав від гурту... чимчикував пішки кілометрів із п'ять. У переліску зустрів старого лісничого й спитав у нього, чи не бачив він мисливців. Побалакали трохи... Такий старий, як і я. То він мені й каже: "Ну що, пане, будемо вибирати?"
Сенткалнаї голосно засміявся.
Пішта вражено дивився на нього. Міцний стариган! З такої розмови перейти на жарти! Вміє приховувати справжні почуття... Он і люльку вже вийняв, натоптує тютюном...