1 Тиса Кальман (1830—1902) — реакційний політичний діяч.
2 У буржуазно-помішицькій Угорщині деякі міста мали автономію й не підлягали комітетській (обласній) адміністрації.
Обставини змусили його піти на цс, бо на карту було і оставлено шанси уряду на наступних депутатських виборах.
Пішта закурив сигарету. На превеликий подив, Ліна не зронила й слова, дарма, що була затятим ворогом куріння. Іншим разом вона неодмінно нагримала б на Пішту. Курити в ліжку — де таке бачено?.. Однак на її чоло вже набігли зморшки...
А Пішта говорив не змовкаючи. Він міркував над питаннями культурно-історичного розвитку; сам себе звеселяючи, казав, що історію такого великого міста належить розкрити якнайширше. Однак подробиці Ліну не цікавили, і вона обірвала лекцію, спитавши:
— Скільки ж тобі коштувала ця вчорашня комедія?
Пішта замовк, немовби дим од сигарети застряг у нього в горлі.
— Скільки коштувала? Справді?.. Біс його знає... Коли вчора ввечері я хотів заплатити за автомобіль...
— Автомобіль?
— Не пішки було ж іти додому...
— Он як? Хіба ти ніколи не приходив додому пішки?
— Ну, це інша річ... Як обер-прокурор — ще ніколи,— він усміхнувся.— Одне слово, приїхавши додому, хотів заплатити, та в кишені жодного філера не було...
— Як! — здивовано вигукнула Ліна.— Адже я дала тобі вчора двадцять пенге!..
— Двадцять пенге! То й що?
— Як це —то й що? Невже ти просадив усі двадцять пенге?
Тут Ліну доведеться вибачити: іноді в її мові проскакують такі "вульгарні" вирази. Звичайно, Пішті хотілося, щоб після вчорашньої події, коли його обрали обер-прокурором, усе змінилося, щоб Ліна забула свої давні звички, свої лайливі слова... Однак навряд чи можна вимагати цього від жінки — одній жінці важче позбутися своїх звичок, ніж цілому місту...
— "Просадив!" — мовив Пішта трохи обурено.—Ну й слівця ж у тебе!.. Та я зів всього-на-всього токань із яловичини.
— Пхе!
— Що значить "пхе"?
— Яловичину їсти... Пхе!..
— Всі їли. Це наша національна страва.
— І що, порція токаню коштує двадцять пенге?
— Та ні! За всю вечерю заплатив два сімдесят.
— Як можна за токань з яловичини здирати два сімдесят. Під той ваш "Золотий фазан" треба вибухівку підкласти...
— Не два сімдесят, а один пенге двадцять філерів... Потім пончики їв — шістдесят філерів, це вже один вісімдесят. І півлітра вина — сімдесят філерів, то вже два п'ятдесят; двадцять філерів чайових; усього два сімдесят...
— То в тебе повинно залишитися ще сімнадцять пенге тридцять філерів...
— Ти допитуєш мене, наче той слідчий... Ще шампанське замовив...
Якийсь час Ліна приголомшено мовчала. Спершу треба було змиритися з думкою, що чоловік її пив шампанське, а потім заспокоїтись — адже це вже минуло... Шампанське! Вона дуже його любить! Але їй так рідко доводилось куштувати його... Раз чи двічі в житті. Ще як була дівчиною... Однак добре, що досі вони не могли купувати шампанського, бо це зовсім вибило б їх із колії... Власне, їй і уявити було важко, що шампанським можна підсолоджувати собі життя... Саме, тільки слово "шампанське" асоціювалося в неї зі словами "Содом і Гомор-ра" і з усім, що за цим крилося. Вона відчула навіть легке запаморочення і спитала кволим голосом:
— А за шампанське скільки заплатив?
Як по правді, сама відповідь уже не дуже її цікавила, бо межі їхнього бюджету були давно порушені.
— Сім пенге, —відповів Пішта, хоча насправді заплатив вісім.
— Сім пенге,— повторила Ліна й заплющила очі. Сім років прожила вона, заощаджуючи кожний філер.
Сама шила, прала, прасувала, латала; годувала й одягала дітей та чоловіка... На себе ніколи не вистачало... Шампанське...
Ліна провела рукою по чолі й згадала, що недавно бачила велику рекламу: шампанське по два шістдесят за пляшку. Вона ще тоді посміхнулася: адже колись вони були компанією в Будапешті, і хтось за пляшку шампанського заплатив дванадцять пенге. За французьке шампанське... Не стримавшись, вона мовила:
— В бакалійному два шістдесят.
— І все одно ти ніколи не купуєш,— зухвало відповів Пішта.
— Сказала б я тобі... А де ще десять пенге? Філери вже й не рахувала.
Пішта мовчав. Потягувався. Він теж ніби йикупався в хмільних чарах шампанського. Вчора воно лилося рікою. Багато хто замовляв. Були там усілякі товстосуми, підприємці, а також будівник свиноферми "Холуб і К°", який один замовляв шампанське дюжинами... Піштина пляшка була всього лише ознакою люб'язності...
— А циган?
— Циган? Ти що, з глузду з'їхав — по десятці кидати циганам?
— Але ж він так чудово грав на скрипці "До красуні залицяюся, залицяюся, залицяюся..."
— Жінки були? — спитала Ліна обурено.
— Які там жінки? — почервонівши, мовив Пішта.
— Тож якій це красуні ти замовляв музику?
— Прошу тебе, облиш...
Пішта сів у ліжку, намірившись вставати. В пам'яті промайнула та мить, коли до зали ввійшов Фері Боронкаї... Він приїхав дуже пізно, мабуть, з якоїсь вечері... Однак все ж таки приїхав. Пішта був уже добряче напідпитку, і йому здалося, що не Боронкаї він бачить, а... Магдалену, його дружину... Магдалену Боронкаї...
Дивна річ! Мовби хтось наврочив. Траплялося, рік-дру-гий Пішта і не згадував про Магдалену. Біда наставала тоді, коли він бачив її або чув, як хтось вимовляє її ім'я. Тоді в уяві вмить зринав її образ. І ставало ясно: боронь боже коли-небудь зустрітися з цією жінкою віч-на-віч...
Це було ще не кохання, скоріш за все побоювання, острах, що Магдалена причарує його. Тоді всьому кінець, і хто зна, що тоді буде!..
Пішта не був бабієм, йому цілком вистачало Ліни. Кращої він і не шукав. Ліна була для нього розумною, доброю жінкою; вона вміла створювати в ньому відчуття повної душевної рівноваги. Однак серце людське — загадка: часом його тягне кудись у вир, і воно наперекір усьому рухається назустріч небезпеці. Пішта давно відчував, що в глибині своєї душі він зберігає небезпечний образ іншої жінки.
На щастя, досі вони перебували в зовсім різних світах і майже не зустрічалися. Правда, Магдалена — двоюрідна сестра Ліни, але їхні родини ніколи не приятелювали. Чоловік Магдалени — багатий, знатного роду; він був ухожий у вище товариство, навіть у дім губернатора. А Пішта — дрібний чиновник, і жили вони з Ліною скромним, буденним життям. Пороги подружжя Боронкаї були для них зависокі...