Він простяг до неї руки, мовби потягаючись, але водночас і випробовуючи — відчує вона його бажання, чи ні?..
Ліна не відхилилася. Вона сиділа край ліжка, усміхнена, радісна. Більше того — вона нагнулася й сплела його руки навколо свого стану.
— Ти стариган, ти розпусник, ти п'яничка, від тебе тхне перегаром!.. Я тебе ненавиджу...— і ніжно поцілувала його.
Пішта, усміхаючись, думав про те, що якби він цілу ніч просидів на бенкеті, влаштованому, приміром, на честь Макроці, то сприйняв би Лінині слова зовсім по-іншому. Вони здалися б йому набридливими й буркотливими, а може й образливими... Але зараз Ліна вимовляла їх так ласкаво! Вона просто невпізнанна!
Він обійняв її й обережно пригорнув собі до грудей. На диво, вона не пручалася. Дозволила обійняти себе; не турбувалася за своє плаття, не говорила, що в неї справи, що в неї болить голова, що він повинен дати їй спокій,,що він божевільний... Не виривалася з його обіймів, не побігла зачиняти двері до сусідньої кімнати — певно, зачинила їх раніше... Кров шугнула йому в голову, він обійняв Ліну й пригорнув до себе. Вона була покірна й ніжна, мовби оце вперше домоглася його ласки. Зовсім нова жінка... Анітрохи на себе не схожа. Адже останні десять років він бачив біля себе байдужу похмуру істоту, яка нічого не бажала, нічого не дозволяла і нічим не вдовольнялася.
"Добре, якби й далі так було!" — подумав він, коли Ліна в солодкій знемозі лежала біля нього.
Потім Пішта усміхнувся. Ліна враз підвелася й вибігла з кімнати.
Через кілька хвилин вона повернулася, несучи на таці сніданок.
Сніданок у ліжко! Це.була найбільша радість його дитячих років. Мати дуже любила своїх дітей, а надто його, найстаршого. Досить було раз зітхнути, як вона вже приносила сніданок, і Пішта, напівлежачи, розкошував кавою зі збитими вершками та здобним рогаликом. Однак Ліна цього не терпіла й гнівалася, коли він просив принести сніданок у ліжко. Вона казала, що в спальню злітаються мухи, що в ліжку буде повно крихт, що це поганий приклад для дітей. А зараз вона начебто й забула про дітей — адже й словом про них не обмовилася. Ага, вони вже, певно, давно в школі. Все ж таки котра зараз година?
— Ну, розказуй, що там було?
Ліна подала йому на великій блискучій таці чудову каву зі збитими вершками і свіжий калач.
— Знаєш, Ліно, чому я завдячую цим дурним обранням?
— Ну?
— Тільки моїм власним заслугам! Тільки власним заслугам!..
І Пішта лукаво засміявся.
Ліна мовчала. Невже вона й справді думає, ніби його вибрали саме тому, що місто наділило його, Іштвана Коп'яша, своїм 1 високим довір'ям. Делікатне питання, краще його не чіпати...
— І ще знаєш чому? Старий осел у приймальні зали засідань пробовкався. Він сказав: "М. Ж."
— Що таке?
— "М. Ж."
— Що це означає?
— Це вбивча куля. Саме "М. Ж." убило Макроці: саме воно скрутило йому в'язи. Це був зашморг, що задушив його...
Пішта знову голосно засміявся.
— Всі раптом згадали,— повів він далі,— що Макроці страшенно заборгував, а також і те, що їм давно вже остогидло його самоправство. Коли цей здоровило з червоним підборіддям, прихилившись до каміну й випнувши черево, приймав вітання, він був схожий на справжнього тирана. Не випускаючи з рота сигару, він сказав своїм друзям, що мета його життя нарешті здійснилася:1 "М. Ж."
— Та що ж це все-таки означає?
— "М. Ж."? Це ініціали міста, а як точніше — це мовби його тавро. "Місто Жаранток"... Однак кожен знає, що розшифровуються вони по-іншому: "Мій Жаранток!"
Ліна засміялася.
— Що ти кажеш?
— Свята правда. Виборці миттю це підхопили. Мак-році не думав і не гадав, що його "жарт" сприймуть буквально; а збори відразу одвернулися від нього. В залі загуло, як у вулику. Адже ти знаєш — Макроці був на Альфельді1 мало не дожем. А після виборів сподівався стати бургомістром — можновладним господарем міста... І раптом — трагічний поворот долі. Таке трапляється нерідко... На вершині слави на Макроці впав меч Немезіди. Ох, як цей тип усім набрид. Навіть сто тисяч хольдів муніципальних угідь, здавалося, затремтіли від жаху. То, мабуть, вітри, почувши цю звістку, прокле-котіли над рівнинами: "М. Ж."! "М. Ж."! І земля загойдалася, люба моя, і скинула з себе цього старого злодія... Всі викреслили його прізвище з бюлетенів! Кажуть, що навіть губернатор викреслив...
Ліна здригнулася. Якщо для них Макроці завжди був таємним ворогом, котрий їх, дрібноту, й не помічав, навіть гадки про них не мав на вершині своєї влади, то вони тим тостріше відчували: їм треба бути обережними, щоб їхні шляхи не перетинались... Ні в якому разі... Радник Іштван Коп'яш був такий непримітний у міській управі, що Макроці саме тому й погодився
Велика Угорська низовина.
внести його прізвище у виборчий бюлетень. Це прізвище анічогісінько не важило. Макроці записав його тільки для годиться.
Пішта, завдяки невідступному, розумному й постійному контролю з боку Ліни, навчився стежити за собою; після повернення з російського полону, зайнявши в управі незначну посаду, він виконував свої обов'язки і ні в що інше не втручався. В останні роки він очолював відділ освіти та культури. Радник у справах культури... Що це таке? Посада, яка існує тільки тому, що передбачена законом. Коп'яш мусив організовувати побілку шкіл, якщо були на це кошти, або складати плани будівництва хутірських шкіл та ліквідації неписьменності — плани, завдяки яким за десять років у всій окрузі й десяток людей не оволоділо грамотою... А цієї й минулої зими він ще й дістав право розподіляти допомогу по безробіттю...
— Такі пройдисвіти почали хазяйнувати в нашому краї ще за часів турецького панування, коли населення малих сіл втікало від ворога під захист міста. Тут прибульців зараховували до горожан, а їхні землі привласнювали. На підтвердження цього є документи, до яких навіть павук не добереться. їх і тепер торкатися заборонено. Отакі Макроці за триста років геть поневолили цю округу. Після відкриття державного архіву уряд прийняв постанову, за якою архівні матеріали міст мають упорядковувати працівники Державного архіву, бо скрізь, отже й тут, було таке безладдя, що й сам чорт ради не дав би. Однак ті Макроці відчували, що можуть ускочити в неабияку халепу, тож не дозволяли вищим урядовцям переступати порогу залізних дверей архіву. Втрутився навіть сам Кальман Тиса !, який заявив, що ніхто не може зазіхати на права незалежного міста2.