Можливо, саме ця обставина і збудила в Пішті дивне, складне почуття. Магдалена й Ліна були чимось схожі одна на одну, він знаходив у них щось спільне, якісь фамільні риси. Проте Ліна — жінка проста, звичайна, а Магдалена — екзотична квітка...
На бенкеті він відчув напад якогось чудного шаленства. На щастя, всі. присутні подумали, що це — наслідок сп'яніння й несподіваного успіху на виборах. Але річ була зовсім не в цьому. Боронкаї, який зненацька з'явився в залі,— ось хто сколихнув усе Піштине єство. Пішті здалося, що від Фері повіяло ароматом Магда'ле-ни, і цей аромат умить оповив Пішту—його обличчя, руки, одяг. А сам Фері — високий, стрункий, елегантний,— здався йому людиною з іншого світу. Навіть борідка свідчила про приналежність до іншої породи...
Гаряча хвиля залила Пішту. За весь ранок він не згадав про цю жінку... Чому? Бо він у себе в домі, де життя пливе так буденно й звичайно, де немає місця хвилюючим таємницям...
Поки він одягався, Ліна відійшла до вікна і, притулившись чолом до шибки, дивилася на вулицю.
Згадка про скрипку цигана зовсім сплутала її думки. Ліна міркувала про те, чи можна буде за цих нових обставин довіряти чоловікові, чи залишиться він таким, як був. Отой його несподіваний успіх на виборах злякав Ліну. Чи вдасться їй і надалі задовольняти Пішту? Чи не пробудяться в чоловікові нові бажання, які відвернуть його від дружини, від її вузького, буденного світу?..
Ліна різко повернулася; на очах у неї блищали сльози.
— Батько хоче, щоб ми переїхали до нього, і ти взявся б управляти маєтком.
— Він схибнувся на цій ідеї,— поблажливо мовив Пішта.
— Отам ти дозволяв би собі замовляти циганські пісні... А тут... Яка платня в обер-прокурора? Либонь, не дуже велика...
Ліна витерла сльози. Пішта похмуро глянув на неї.
— Послухай-но, треба ж комусь працювати й на цій посаді...— пробурмотів він.
— Та знаю. Якщо навчишся спритності в тих... Тоді й про тебе скажуть: "І він почав..."
— Хіба обов'язково треба бути великим шахраєм? Обер-прокурор може займатися адвокатською практикою; при укладенні договорів йому теж належить окрема
винагорода... Ніхто не примушує його жити на одну платню. Щось іще перепадатиме...
Ліна глибоко й тяжко зітхнула. Незбагненний жах поступово охоплював її. Якщо чоловік піде вгору, вона залишиться позаду... Це вже напевно. Серце в неї болісно стислося, коли подумала, що Пішта може вийти з-під її впливу... І Ліні стало жаль їхнього життя — такого тихого, спокійного.?. Хоч і скрутно жилось на платню дрібного чиновника, однак жінка відчувала якусь упевненість, немов їхнє гніздо було звите на міцній скелі...
Тим часом Пішта, напіводягнений, пішов до їдальні. Там на нього чекала ранкова кореспонденція, і він одразу почав відкривати конверти. Скільки поздоровлень! Кожне нове прізвище викликало усмішку. Всі ці люди чогось сподівалися від нього. Були тут поздоровлення від учителів і викладачів середніх шкіл. Однак були й такі доброзичливці, яких Пішта майже лякався — хто зна, чого вони хочуть... Він перебирав листи, нашвидку перебігаючи їх очима. Гучні слова, високомовні фрази: "Справжня доброта завжди знайде винагороду..." Або ж: "Гордість і слава міста...", "Заслуга і справедливість..."
Власне, конверти були вже розпечатані, бо Ліна мала погану звичку сама відкривати всю його кореспонденцію. Вона казала, що між чоловіком і жінкою не повинно бути ніяких таємниць.
Пішта взяв у руки наступний лист, Ліна тої ж миті обізвалася:
— Цього листа, любий, можна й не читати.
Ти ба!..
Пішта розгорнув його.
Лист був із села, від дядечка Лайоша, брата Пішти-ної матері. Вже років із десять як не було від нього вістки.
"Милий і любий небоже! — писав дядечко Лайош.— Тільки що довідався з будапештських газет, як тобі пощастило. В мене справи кепські, а в тебе, як видно, все
2 Жігмонд Морщ
33
гаразд. Від імені всієї сім'ї Коп'яшів вітаю тобе. Хай бог тебе благословить".
Далі дядечко Лайош повідомляв, що якби він мав пристойний одяг, то неодмінно приїхав би особисто поздоровити Пішту, тим паче, що у нього є в місті справи. Однак про поїздку нічого і думати, бо його одяг зовсім зносився. Чи не знайдеться в Пішти якоїсь зайвої сорочки чи штанів? Хай Пішта зглянеться над ним і передасть одяг чоловіком, який приніс цього листа. Сам він за нинішніх обставин приїхати не може, хоч і дуже хочеться йому обійняти свого найулюбленішого небожа... Син його, Еле-мир, дарма що закінчив консерваторію, влаштуватись на справжню роботу не має змоги. Бідолашний хлопчина змушений заробляти на життя грою на скрипці в кав'ярні, щоправда, в оркестрі, який зветься квартетом. Хай йому чорт з такою музикою! Якщо Пішті вдасться влаштувати хлопця на роботу в міську філармонію — адже тепер він став впливовою людиною,— то господь благословить його за добрий вчинок... І хай любий небіж передасть сякий-такий одяг з тим чоловіком, а в кишеню пальта не забуде покласти двадцять пенге, бо поросята поздихали, а в селі така бідність, яку годі й описати і т. ін.
— Оце так дядечко Лайош! — обережно мовив Пішта.
Він знав, що Ліна теж має цілу купу небожів, і вимовив ці слова їй на догоду. Однак на серці потеплішало: один із родичів уже обізвався... Перший... Пішта згадав дитинство. Дядечко Лайош, наймолодший серед братів і сестер його матері, дуже любив малого Пішту, частенько бавився з ним, розповідав йому казки. Він був великий вигадник і веселун, грав на кількох музичних інструментах, гарно співав. Дядечко Лайош умів робити все, але не вмів єдиного — жити в достатках...
Який би костюм віддати йому, щоб Ліна не нарікала?..
— Добре налагоджена інформація в дядечка Лайо-ша...— сказав Пішта.
— Атож,— кинула Ліна.
...Пішта пішов у ванну, де довго плескався, пирхаючи від задоволення, а потім поголився.
_ Той чоловік тут чекає? — спитав, виходячи із ванної.
— Еге ж, чекає,— відповіла Ліна.
— Оце так дядечко Лайош!.. То що ж йому передати? Скажи, серденько, чи є в мене такий одяг, без якого я зможу обійтися. Драпове пальто хоч і старе, але мені шкода його віддавати. Мисливський костюм уже добре виношений, але саме цим він і цінний... Як його віддати?..