Ішті Бадаї, наймолодший із співробітників, чудовий організатор танцювальних вечорів, син Леврінца Бадаї, конфіденційно шепнув Пішті:
— Я, голубе, бачив, як ти йшов по вулиці під руку з дядьком Кардичем. Хоча ти й не зволив мене помітити, однак я був настільки відважним, що привітався до тебе на розі вулиці Сент-Маргіт.
Пішта не пам'ятав цього, більше того, він не повірив йому, бо зустрівся із Кардичем не на вулиці Сент-Маргіт, а біля міського поштамту. Втім, яке ц£ має значення?
— Стариган — мій шуряк,— поблажливо відповів Пішта і відвернувся, щоб приховати своє замішання: йому раптом стало ніяково, що сьогодні він уже кілька разів вихваляється своєю спорідненістю з директором банку.
— Ви були так захоплені розмовою!— не вгавав Ішті.— Дядько Кардич виявив тобі найбільшу милість. Всі знають: той, кого він бере під руку — обранець долі. Старий трохи задирає носа...
Пішта не зовсім зрозумів, що хотів цим сказати Ішті Бадаї, але він, безперечно, був правий. Про те, з ким і як вітається Кардич, ходили легенди. Той, кому він не подасть руки — пропаща людина; той, кого він візьме під руку — буде жити, ще й як жити!..
Всі співробітники були з Піштою дуже привітні, ї він почав забувати про свої ранкові побоювання щодо того, як зустрінуть його в апартаментах Макроці. Макроці, звичайно, не було. Він навіть попрощатися не прийшов. Хтось сказав, що він іде на пенсію.
Дообідній час минув гарно, і коли перед другою годиною Пішта подався додому, то почував себе зовсім інакше, ніж уранці, коли вирушав на роботу. Він дійшов висновку, що має всі дані до 'Того, щоб стати справжнім паном.
V
А як гарно було дома! На столі стояли квіти. Досі Пішта не смів про це і мріяти — Ліна завжди казала, що на квіти грошей у них немає.
Діти були в захваті і безупинну розповідали, що вся школа знала наслідки виборів, і в класі, де вчився Борці — старший син — подейкували, ніби отці міста хотіли відлупцювати Макроці за його жарт із "М. Ж.", і тільки Пішта врятував бідолаху, сказавши: "Води старому!"
В цьому не було, звичайно, й крихти правди, однак Пішта дуже радів. Найдужче звеселило його те, що учні зустрічали всіх учителів словами: "Води старому!" А одному зовсім старому викладачеві, якого вже давно слід було спровадити на пенсію, хлопці протягом усього уроку гукали:
— Пане викладач, чи не хочете води? —
Так, так, це зовсім інша річ — бути сином обер-прокурора...
По обіді Пішта сів поряд із Ліною і розповів, їй, як минув його перший день на новій посаді. Сказав також, що вони запрошені в четвер на вечерю до Кардича. Ліна замислилась:
— Не маю підходящої сукні, не знаю, в чому піду. Сьогодні субота, завтра неділя, четвер недалеко. Не встигну нічого пошити...
— Все ж таки сходи, моя люба, до кравчині, замов сукню, а потім буде видно. Заплатимо пізніше...
— Ой, не звикла я до цього! — з сором'язливою по-смійікою відповіла Ліна й пішла на кухню — принести чоловікові міцної чорної кави. Сьогодні вона зварила натуральну — змолола зерна.
Кава припала Пішті до смаку. Гідне завершення цього великого дня... Він дуже любив добру каву, однак досі розкошувати нею доводилось не часто. Ліна була ощадливою, а справжня кава коштувала дорого.
Після кави ним опанувала солодка сонливість. Пішта давно вже не бенкетував і відчув, що після випитого вночі тіло прагне відпочинку. Пішов спати й проспав до самого ранку — тільки часом прокидався на якусь хвилинку. Ліна пильнувала його сон, мов ангел охоронець.
Наступного дня Пішта ввійшов у будинок управи як до себе додому. Вислухав доповідь про найтерміновіші справи і був задоволений собою — поки що він не зробив жодного промаху. Все місто з цікавістю прочитало інтерв'ю, яке Пішта дав у газету. Казали, що таке інтерв'ю не гірше від міністерського і що тільки найбільші політики мають звичку висловлюватися з такою панською зверхністю. Взагалі його інтерв'ю не викликало ніяких небажаних-ексцесів. Деякі слова й навіть фрази повторювали на кожному розі. Неабиякий успіх мали два його девізи, особливо той, який проголошував, що в питанні взаємовідносин із дрібними орендарями слід дотримуватися принципу: "Нехай будуть і вовки ситі, і вівці цілі". Цю давню приказку зустріли так, мовби досі її ніхто не чув і вигадав її сам Пішта. Він ніяк не міг збагнути, що, власне, в ній так припало людям до вподоби. Чи не те, що вона — не дуже криклива, і кожен може пояснювати її як сам схоче?.. Так чи інакше, але Пішту це тішило.
Ще більше сподобався другий його девіз: "Треба, щоб люди полюбили сплату податків".
Ця його думка стала справжньою сенсацією. Всі тільки й повторювали її. Протягом цілого дня у всіх на вустах було те, що новий обер-прокурор хоче надихнути людей на сплату податків. Чи можна .сказати щось більш несподіване й недоречне в країні, де кожен тільки й живе всілякими податковими махінаціями?... Держава змушена вдвічі, втричі, в десяток разів більше оподаткувати людей, щоб одержати бодай якийсь прибуток. Однак і та мізерія, яка платиться, здається всім величезним тягарем, бо економічна кон'юнктура різко погіршилася в порівнянні з післявоєнним часом, коли Угорщина ненадовго стала справжньою країною мрій; про селян стали розповідати казки — буцімто їхні скрині напхом напхані грішми, і вони навіть не можуть порахувати тих грошей: доводиться наймати спеціальних людей, щоб лічили гроші господарям. Розповідали також про Мате Петеша, заможного селянина, який приїхав у місто замовити меблі для своєї Юлішки, що виходила заміж. Коли майстер заправив за меблі три тисячі пенге, старий Петеш сказав жінці.
— Ходімо звідси! Ми хочемо чогось кращого для своєї доньки!
Майстер похопився, почав рахувати й нарешті мовив:
— Не йдіть. За п'ять тисяч зроблю вам такі меблі, що й сам піп здивується.
— Ні, це нам не підходить; ми не такі злидарі-старці, як отой піп.
Тут майстрові сяйнуло:
— О, то ви хочете справжні меблі! Ну що ж — зроблю вам із палісандрового дерева,— і зовні, і всередині.
І знову почав підраховувати. Потім сказав: — Дванадцять тисяч! Таких меблів навіть у графів не побачите.
— Тож роби ще й піаніну! — зажадав Мате Петеш. Майстер зробив "піаніну" й заправив замість восьмисот пенге три тисячі. На цьому й сторгувалися.