— Гадаю, це непогана програмна промова, авжеж, пане бургомістр?
— Авжеж. Для промови це годиться. Для промови досить добре, але тільки для промови...Дак, так, друзяко!
— Сплата податків — це страхування життя,— провадив Пішта, прибравши простакувато-спокійного вигляду.
Бургомістр знову здивувався:
— Що, що? Страхування життя? Дуже добре! — Однак у його голосі не було захоплення.— Все це тільки гарні слівця. А ними не слід розкидатися. Вони, звичайно, гарні, однак не можна допустити — ти це знаєш сам,— щоб за ними стояли переконання... В опозиційних газетах теж багато гарних слів. Ці газети пишуть, що влада повинна створити умови, які забезпечать громадян роботою... Просто і ясно... Однак нехай цим займається опозиція... Нам таких речей не варто обговорювати... Кожна фраза — крок уперед... І молодь починає виступати з но-: вими фразами... Та нехай, це потрібно, щоб... Одне слово, в четвер у Кардича... Оце справді добре!.. А чи знаєш ти, чому Кардич завжди у четвер запрошує? Бо засідання муніципалітету бувають у п'ятницю, тож усі справи вирішуються під час вечері. В нього звичайно збираються всі, хто зацікавлений у засіданні. Там і складається загальна думка... Раджу тобі не пропускати жодного четверга. Це — майбутнє, друзяко! Майбутнє! А зараз можеш продиктувати газетяреві свою програму. Тільки не забудь потім сам відредагувати її. З цими журналістами треба бути насторожі; вони мастаки фабрикувати нісенітниці. Такого понаписують, що очі рогом вилізуть. Тож ні в якому разі не можна допустити, щоб з'явився бодай один не прочитаний тобою рядок... Бо такої біди наберешся, що... Скарги посиплються... спростування...
Вони ще із чверть години розмовляли про деякі актуальні проблеми. Потім бургомістр викликав газетяра й провів його та новоспеченого обер-прокурора в маленьку бічну кімнату. Пішта почав диктувати свою першу програму. Він був дуже обережний — пам'ятав бургомістрові поради.
IV
До кабінету бургомістра Пішта знову попав о першій годині пополудні.
На превеликий свій подив, він побачив там доктора Мартіні — лідера опозиції, найбільшого підбурювача дрібних орендарів.
Докторові Мартіні було років із сорок. Він справляв враження людини запальної, крутої на вдачу. Очі в нього були гострі, проникливі; здавалось, він тільки й жде, щоб до чогось присікатись. Голову він схиляв трохи набік, ніби готувався завдати удару із засідки.
— Вельмишановний пане обер-прокурор,—сказав Мартіні, підвівшись.— Ось уже годину ми чекаємо на вашу милість, щоб не проминути нагоди засвідчити вам своє шанування в перший день вашого вступу на високу посаду, а також щоб звернути вашу увагу на разючу аномалію, яка є відмінною рисою цього-міста. А це мої друзі, лідери дрібних орендарів — Андраш Чордаш і Гашпар Береш. Маю честь представити їх вашій милості.
Пішта потиснув їхні великі, задубілі від роботи руки. Ці люди аж ніяк не вписувалися в обстановку кабінету, але було видно, що вони не відчувають себе розгубленими. Нічого дивного — адже вони вже бували тут не раз.
— Вельмишановний пане обер-прокурор, ми не маємо ніяких агресивних або провокаційних намірів. Ми прийшли сюди не звинувачувати і не скаржитись, бо ставимось до пана Іштвана Коп'яша із щирою приязню. Знаємо вас як колишнього радника у справах культури, якого поважали більше за всіх у муніципалітеті. Ми завжди знаходили у вас допомогу й підтримку; ви співчували надіям і планам хліборобів-трударів, на яких тисне потрійний тягар: неписьменність, безкультур'я та бідність. Ми хочемо просити, щоб, вступаючи на нову високу посаду, ви не залишали поза увагою забутий богом, людьми і всіма відомствами суспільний прошарок,— я б сказав, той прошарок міського населення, який живе в злиднях, але, незважаючи на це, тягнеться до усього доброго і прекрасного. Я маю на увазі дрібних орендарів. Ми просимо й чекаємо від вашої милості одного тільки слова. Це слово вселить у нас надію й віру, додасть нам сили.
Пішта не мав ніякого бажання виголошувати промову та й взагалі не любив надто популярного в Угорщині ораторського тону. Він міцно потис руки селянам та докторові Мартіні й, сам того не бажаючи, сказав підморгнувши:
— Головне, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. Так?
Доктор Мартіні спантеличено замовк, а тоді почав сміятись. В нього були погані зуби. Великі, рідкі, чорні від диму. Та й сам він, здавалося, був наскрізь прокурений.
Доктор Мартіні доброзичливо сміявся, дивлячись прямо в обличчя Пішти.
— Авжеж, так! Як же інакше, хай йому біс! І засміявся ще голосніше.
— Чули, друзі? — він повернувся до селян.— Ви зрозуміли?.. Це наша людина — плоть від плоті, кров від крові... "Щоб і вовки були ситі" — це наше благородне місто. А "вівці цілі" — це народ, його життя і майбутнє... Дякуємо, пане обер-прокурор, цього для нас досить. Ми заспокоєні. Підемо на хутори й усім розповімо про програму дій вашої милості. Нехай будуть і вовки ситі, і вівці цілі!..
Вони потиснули один одному руки, і Пішта квапливо попрямував коридором до свого колишнього відділу. Там на нього чекали з самого ранку, нічого не роблячи, всі співробітники. Пішта передав справи своєму заступнику Ваняї, зауваживши:
Ну що ж, Мартіні й цим може бути задоволений. Єдиний відділ, на який він повсякчас нападав за те, що на чолі його поставили юриста, віднині не даватиме для цього підстави: адже посаду радника у справах культури вже не займатиме юрист.
Цими словами Пішта хотів натякнути, що Ваняї, який був інспектором шкіл, призначать на посаду радника.
Всі вітали Пішту, очі у всіх тепло блищали, в них світилася відданість і подяка. Співробітники були щасливі, що і на високій посаді обер-прокурора Пішта залишився таким само простим, привітним та безпосереднім, яким був досі.
Згодом Пішта подався у правовий відділ, де його теж чекали всі співробітники.
— Панове,— мовив Пішта,— прошу вас, не треба ніяких церемоній. Я людина діла, а не базікало. Якщо вже шановні збори виявили мені таку велику честь, то моя мета — домогтися, щоб кожен був задоволений і весь відділ добре працював.
Цим і завершився вступ Пішти на високу посаду. Він не гаючись приступив до виконання своїх нових обов'язків. Перш за все він хотів ознайомитися із найважливішими справами й розподілити їх між співробітниками. Однак із цього не робив зайвого галасу: часу попереду вдосталь.