— З дозволу високоповажного пана.., Дядька Бели...
— Отож то!
, Вони замовкли і дивилися один на одного, усміхаючись. Довгенько дивилися — на знак взаємної прихильності. Пішта, опустивши голову, дивився знизу вгору, а бургомістр, як.дядечко, що повчає своїх дітей,— згори вниз. Погляд першого був покірно-улесливий, а погляд другого — ласкаво-зверхній...
— Це дуже небезпечний пункт,— нарешті мовив бургомістр.— Слід дуже добре подумати над ним...
Дрібні орендарі — чи не найбільший клопіт міської управи. їх налічувалося десять тисяч або й більше, і внаслідок раптового падіння цін на сільськогосподарські продукти вони зазнавали страшних злиднів. А тим часом управа нічого не могла їм виділити, бо це поставило б під загрозу увесь міський бюджет. .Однак треба було вжити якихось заходів, тому що місто мало прибутки саме від дрібних орендарів, оскільки великі господарства давали самі лише збитки.
Пішта не квапився висловлюватись, бо досі дотримувався в цьому питанні опозиційної думки. Як інспектор сільських шкіл, він добре знав, в якому тяжкому становищі перебувають дрібні орендарі. Вони не мали коштів, щоб учити дітей, купувати їм підручники, і Пішта боронив їхні інтереси. Але тепер він передчував: як обер-прокуророві, йому доведеться взяти під захист інтереси управи. Тож він мовчав і чекав на вказівки бургомістра.
Бургомістр і собі не квапився висловлюватися, бо хотів, щоб новоспечений обер-прокурор сказав свою думку першим. Він насторожено дивився на Пішту й чекав.
Пішта звів догори брови й несподівано для самого себе, всупереч власним переконанням, мовив:
— Слід зробити так, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі!
Ця давня, як світ, заяложена фраза прозвучала мовби одкровення. Бургомістр витріщив на Пішту очі,— вони навіть заблищали якимсь скляним блиском, схожим на блиск його порцелянових зубів,— а потім голосно зареготав. "Та це ж чудово. Баран, виявляється, ручний! Певне, з цим хлопцем не буде ніякого клопоту! Такий, як і всі інші... А яким іще йому бути? Ми, старі люди, тільки за звичкою боїмося, щоб який-небудь новачок не вніс плутанини в наші справи",— так можна було витлумачити цей сміх.
— Ха-ха-ха, ха-ха-ха! Це чудово... чи не правда, друзяко? Чудово!
І Пішта, слухаючи цей сміх, раптом зрозумів, що в чомусь зрадив своїм принципам, ступив на поганий шлях. Бо чого б отак радіти цьому старому казнокрадові?
Невже і він, Пішта, піде тією ж дорогою, і його чекає такий самий кінець?.. Невже і в ньому розчаруються люди?.. Невже й він буде ненавидіти себе, споглядаючи внутрішнім зором зовнішні прояви свого "я", схвалюючи і стверджуючи його всією своєю пбведінкою: виразом обличчя, жестами, словами, вчинками?.. Хтось, що сидить у ньому, цуратиметься всього цього... Цей хтось — колишній радник у справах культури, який висловив стільки суворих та критичних думок про всі ці брудні справи... Колишній військовополонений, який і досі носить у душі світлі мрії та ідеали сподіваючись, що йому все-таки вдасться зробити людям добро... Колишній армійський офіцер, який чотири роки просидів у окопах на передовій і який бачив своє єдине та високе завдання в тому, що він — солдат і боєць людства, скоріше навіть — жертва... Давним-давно, в пору юнацького ідеалізму, він будував повітряні замки, виношував романтичні плани — як вивести людей, і перш за все бідну, багатостраждальну, пригноблену угорську націю, на широкий і добрий шлях... А тепер...
А тепер — як по правді! — він задоволений, що високоповажний гґан бургомістр регоче з його слів — значить, вони дотепні, сказані до речі й до місця — отже, ніщо не загрожує його кар'єрі...
І Пішта засміявся так само, як бургомістр. У цьому сміхові звучали ті самі нотки лихого задуму, хитрості, вдаваної скромності й безсоромного підлабузництва.
— Добрий дядечку Бела, високоповажний дядечку... Не сподівайся, що я буду читати тобі лекцію, бо моя єдина мрія — знати твої поради та побажання... Та й зі справами я ще не встиг ознайомитись, мушу уважно вивчити їх... Не хочу робити щось зопалу...
— Роби! Роби! — весело вигукнув бургомістр.— Як ти сказав? "Щоб і вівці були цілі, і вовки ситі"? Дуже правильно. Цим клятим вовкам забаглося овець... Але ж бачить бог — місто складається не тільки з них... Існуємо ще й ми; нас теж чимало... В місті живе дев'яносто тисяч душ... Тож і тим вісімдесяти тисячам треба жити, авжеж, друзяко?
— Є ще одна важлива річ, дядечку Бела. Слід виховувати в людях любов до сплати податків.
— Що?!
Бургомістра так уразили Піштині слова, що його обличчя застигло й стало схоже на маску. Роззявлений рот нагадував темні розкриті ворота.
— Що?! — перепитав він.
Пішта сміявся. Він був щасливий, що кількома словами викликав такий ефект.
— Ідеться про податки... Ми, тут у нас, в Угорщині, як відомо, маємо клопіт, великий клопіт: наші люди не. люблять сплачувати податків... Ніхто не любить... я теж.
— Оце так! — засміявся бургомістр.
— А наша країна, як відомо, доти не стане європейською, доки люди не приохотяться до сплати податків... Якщо вони не бажають сплачувати податків, тоді кінець муніципальному принципові. Місто треба любити — воно наше... Треба діяти в його інтересах. А що може зробити для цього городянин?.. Нехай сплачує податки...
Пішта замовк, сподіваючись, що бургомістр знову засміється, однак той не сміявся — вичікував. Тоді Пішта повів далі:
— Є два типи державності. В одному — податків не сплачують. У такій державі завжди панує утиск, бо їх збирають примусово, отже необхідні, по-перше, виконавці— жандарми, військо, а по-друге — відповідний закон, який дає можливість витискувати з населення ці податки... Інша річ, коли податки сплачують залюбки: така держава — це суспільство вільних, незалежних і свідомих громадян. Там кожен знає, що таке податки, навіщо вони потрібні, яка їхня мета та призначення, І громадяни самі визначають суму...
— Ну-ну, не треба так далеко заходити! — вигукнув бургомістр.— Це вже трохи схоже на утопію... на утопічний метод мислення...
Пішта раптом злякався, що мимоволі розкрив себе, втаємничив бургомістра в свої думки, І тому обережно сказав: