Велика, худа, як смерть, чорна птаха розігнала крилами хмари куряви, що поволі всідалися, випростала свої кістляві лапи і сіла на перекошене підвіконня за кілька ярдів від Зафода. Вона склала незграбні крила і захиталася на нестійкій опорі.
Її розгорнені крила напевно досягали не менш шести футів завширшки, а голова і шия видавалися підозріло великими як на птаха. Спереду її голова була пласка, дзьоб недорозвинутий, а з внутрішнього боку крил можна було чітко розрізнити якісь відростки, схожі на рудиментні руки.
По правді, здавалося, що перед ними мисляча істота.
Птаха втупилася в Зафода важким поглядом і з її дзьоба вирвався якийсь нерозбірливий скрегіт.
— Геть звідси, — сказав Зафод.
— Гаразд, — похмуро промимрила птаха, махнула крилами і зникла у куряві.
Зафод з подивом дивився їй услід.
— Невже ця пташка щойно обізвалася до мене? — знервовано запитав він у Марвіна.
Він був цілком ладен повірити якомусь іншому поясненню. Скажімо, що у нього почалися галюцинації.
— Так, — підтвердив Марвін.
— Бідолашні створіння, — у вухах Зафода прозвучав глибокий, неземний голос.
Зафод ледь не звалився зі стіни, коли різко повернувся, щоб побачити, звідки почулися ці слова. Він міцно вхопився за виступ віконної рами і порізав руку. Так він і висів, важко переводячи дух.
Жодного видимого джерела голосу він не побачив — тут не було жодної живої душі. Однак голос обізвався знову.
— Знаєте, у цих істот трагічна історія. Вони жертви занепаду.
Зафод навсібіч закрутив головами. Голос був глухий і спокійний. За інших обставин його можна було назвати заспокійливим. Втім, що тут заспокійливого, коли до вас ні з того ні з сього звертається безтілесний голос, особливо коли ви, як оце Зафод Бібльброкс, не у кращій формі й висіте на волосинці на висоті восьмого поверху напівзруйнованого будинку.
— Е, гм... — промимрив він.
— То, може, я розкажу вам їхню історію? — скрадливо запитав голос.
— А хто ви такий? — затинаючись запитав Зафод. — Де ви?
— Гаразд, розповім пізніше, — стиха відповів голос. — Я — Гарграварр.
Я наглядаю за Водовертю тотальної перспективи.
— Чому ж я не бачу..?
— Вам буде набагато простіше спуститися з будинку, — трохи гучніше промовив голос, — якщо ви пересунетеся на два ярди ліворуч. Чому б вам не послухати мене?
Зафод подивився ліворуч і побачив ряд коротких горизонтальних заглиблень, який тягнувся стіною аж до підніжжя будинку. З почуттям вдячності він добрався до них.
— Чому б нам не зустрітися знову внизу? — і голос вщух.
— Егей, — вигукнув Зафод, — де ви..?
— Спуск займе у вас не більше кількох хвилин... — зовсім тихо, наче здалеку, відповів голос.
— Марвіне, — попрохав Зафод робота, який розкарячився поруч з ним, — невже... невже голос щойно..?
— Так, — коротко відповів Марвін.
Зафод кивнув. Він знову, вийняв з кишені чутливі до небезпеки окуляри.
Вони були зовсім чорні, та ще й добряче подряпані невідомим металічним предметом у кишені. Він одягнув окуляри. Йому буде набагато зручніше спускатися по стіні будинку, якщо він не бачитиме своїх дій.
Через кілька хвилин він перебрався через уламки фундаменту будинку і, знявши окуляри, скочив на землю.
Трохи згодом до нього приєднався Марвін. Він повалився обличчям донизу у пилюку та уламки і так застиг. Здавалося, що він не має ані найменшого бажання йти куди-небудь і залишиться у такій позі надовго.
— А, ось і ви, — несподівано у вухах Зафода прозвучав знайомий голос.
— Вибачте, що я вас залишив нагорі. Справа в тому, що моя голова не терпить висоти. Краще сказати, — сумно додав він, — колись вона не терпіла висоти.
Зафод поволі і насторожено подивився навколо себе. Просто щоб переконатися, чи не видно чогось, звідки надходить голос. Однак нічого, крім пилюки, сміття і руїн будинків, що височіли навколо, він не побачив.
— Агов, чому я вас не бачу? — запитав він. — Чому вас тут немає?
— Я тут, — поволі відповів голос. — Моє тіло теж хотіло прийти, але зараз воно трохи зайняте. Дещо треба зробити, з деким треба зустрітися. — І сумно зітхнувши він додав. — Ви ж знаєте, як то буває з тілами.
Зафод глибоко сумнівався, що йому щось відомо про це.
— Я тільки думав, що знаю, — сказав він.
— Я сподіваюся, що воно зараз на відпочинку, — продовжував голос, — бо донедавна воно вело таке життя, що ледь на ліктях трималося.
— Ліктях? — перепитав Зафод. — Може, ви мали на увазі на ногах?
Якийсь час голос не озивався. Зафод пооглядався навколо занепокоєно.
Він не міг зрозуміти, чи власник голосу зник, чи ще тут, і взагалі що він робить. По тому голос обізвався знову.
— Отож, це вас треба вкинути до Водоверті, так?
— Гм, знаєте, — промовив Зафод, намагаючись вдати з себе безтурботного, — з цим нікуди поспішати. Я повештаюсь тут трохи, роздивлюся місцеві краєвиди.
— Ви ще не бачили місцевих краєвидів? — запитав голос Гарграварра.
— Гм, ні.
Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.
А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.
— Ага, ну, добре, — сказав він, — тоді я просто так походжу.
— Ні, — сказав Гарграварр, — Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.
— Он як? — сказав Зафод. — Я ж не бачу вас.
— А я буду щось наспівувати, — сказав Гарграварр. — Ви йдіть на звук.
Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити?
РОЗДІЛ 10
Як уже зазначалося раніше, Всесвіт — це хаотичний і великий простір.
Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.
Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.
До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її "розумне" населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив'язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.