— А, посохли б тобі,— каже,— а, а... нечиста сила!
— Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав... дай я розстібну...
— Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене!
— Боже мій, хто ж тебе ріже?..
— Нечиста сило, сатано!
Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть.
Кирило до полу:
— А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете!
Жінка:
— Та боже мій, дітей поперелякуєш!
— А, дітей... діти... топи... грій... спідниці, озюми їм! "Он у Чмелів..." Ось і воно... сміття!.. А, печете... а-а, коли я здихаюсь вас!
Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку:
— Куди ти, господь з тобою?
— Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь...
— Та бог з тобою!..
— Як і... І допікають ще... Коли б... Коли б хоч... умерти,— плаче, аж захлинається.
Кирило сів на лаві.
Оленка:
— Коли б... хай... І Ганнуся, й Устуся в Цмелів... будуть, а... А мене... У вас і... не буде.
Похнюпився Кирило.
Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.
— Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга.
Кирило:
— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.
Хома ближче до нього.
— Як бог милує? — каже.
Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву,
— О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав.
— Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те.
— Чого?
— Та зовсім воно... не личить нам.
— Личитиме... ось і ми по-благородному будем...
Кирило так непривітно:
— По-благородному... на чорта нам благородне те?
— Чого?
— Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь.
— Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум!
Мовчить Кирило.
— Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата.
— Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме!
— Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме!
Підвів голову Кирило.
— Хе-хе... от чув!., от чув!..— Хома йому.
Дивиться Кирило.
— Що ж там? — питає.
— Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме...— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме!
Здвигнув плечима Кирило:
— Що ж там? Кажіть!
— Так-то, й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув!
Аж осміхнувся Кирило:
— Так... кажіть!
Хома так потихеньку:
— Он що... виборних вибирать будем... У Думу... хе-хе!
— Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю... таке...— Махнув рукою та й знов насупивсь.
Дивиться Хома:
— Що ж, куме, не до вподоби?
— А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї?
— Як "що"? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було... От що з Думи тієї!
— Таке... І кому там нужні ми? А так плеще наша браття.
— Е, ні, куме, стійте, це не "наша браття", це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.
— Що?
— Од земського чув... У свідителях за Семена був.
Кирило ближче присунувсь до Хоми:
— Та й що?
— Що ж... сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... "Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок". Де взявсь земський: "А що ви тут?" — каже. А ми: "Та це... про бідність,— кажемо...— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко..." — "Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро... не гірко буде". Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. "Ось,— каже,— що цар пише..." І там як зачав читать нам, як зачав читать... І все про те, що... хе-хе... І нам жить добре буде... Та й каже: "Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть..."
Параска аж голову з печі.
— Так... так і цар пише? — питає.
— Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе... А кум ще й не віріли.
Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми:
— Так, куме... Як же ж... Що воно буде?
— Хе-хе... А вам якби що?
— Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люди....
— Отож... не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені... чого тобі, того й мені треба.
— А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.
Параска й собі давай утирать...
— Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?
— Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму!
— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі!
Кирило втерсь, осміхнувсь:
— Та коли б же дав бог!
Параска:
— Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже...
— Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло... І оце ж... топлива... Ну хоч кричи!
— Хе-хе, бодай вас...— Хома йому,— у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше.
— Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе...— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди!
— Аякже, куме! Хе-хе...
— Коли б же дав бог, щоб Дума... А то й дитині не радий.
— Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей.... що діти винні?
— Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже?
Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.
Кирило:
— Дак як, Оленко: "Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?" А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди.
Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку...
— Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.
Андрійко:
— А як лаяли он... ожюм не купили.
— О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема.
Оленка:
— Так... тату, і... спідничку справите?
— Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба.
Оленка давай у долоні плескати: