"Радощі"

Сторінка 2 з 3

Тесленко Архип

— А, посохли б тобі,— каже,— а, а... нечиста сила!

— Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав... дай я розстібну...

— Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене!

— Боже мій, хто ж тебе ріже?..

— Нечиста сило, сатано!

Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть.

Кирило до полу:

— А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете!

Жінка:

— Та боже мій, дітей поперелякуєш!

— А, дітей... діти... топи... грій... спідниці, озюми їм! "Он у Чмелів..." Ось і воно... сміття!.. А, печете... а-а, коли я здихаюсь вас!

Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку:

— Куди ти, господь з тобою?

— Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь...

— Та бог з тобою!..

— Як і... І допікають ще... Коли б... Коли б хоч... умерти,— плаче, аж захлинається.

Кирило сів на лаві.

Оленка:

— Коли б... хай... І Ганнуся, й Устуся в Цмелів... будуть, а... А мене... У вас і... не буде.

Похнюпився Кирило.

Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.

— Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга.

Кирило:

— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.

Хома ближче до нього.

— Як бог милує? — каже.

Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву,

— О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав.

— Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те.

— Чого?

— Та зовсім воно... не личить нам.

— Личитиме... ось і ми по-благородному будем...

Кирило так непривітно:

— По-благородному... на чорта нам благородне те?

— Чого?

— Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь.

— Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум!

Мовчить Кирило.

— Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата.

— Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме!

— Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме!

Підвів голову Кирило.

— Хе-хе... от чув!., от чув!..— Хома йому.

Дивиться Кирило.

— Що ж там? — питає.

— Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме...— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме!

Здвигнув плечима Кирило:

— Що ж там? Кажіть!

— Так-то, й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув!

Аж осміхнувся Кирило:

— Так... кажіть!

Хома так потихеньку:

— Он що... виборних вибирать будем... У Думу... хе-хе!

— Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю... таке...— Махнув рукою та й знов насупивсь.

Дивиться Хома:

— Що ж, куме, не до вподоби?

— А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї?

— Як "що"? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було... От що з Думи тієї!

— Таке... І кому там нужні ми? А так плеще наша браття.

— Е, ні, куме, стійте, це не "наша браття", це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.

— Що?

— Од земського чув... У свідителях за Семена був.

Кирило ближче присунувсь до Хоми:

— Та й що?

— Що ж... сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... "Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок". Де взявсь земський: "А що ви тут?" — каже. А ми: "Та це... про бідність,— кажемо...— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко..." — "Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро... не гірко буде". Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. "Ось,— каже,— що цар пише..." І там як зачав читать нам, як зачав читать... І все про те, що... хе-хе... І нам жить добре буде... Та й каже: "Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть..."

Параска аж голову з печі.

— Так... так і цар пише? — питає.

— Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе... А кум ще й не віріли.

Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми:

— Так, куме... Як же ж... Що воно буде?

— Хе-хе... А вам якби що?

— Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люди....

— Отож... не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені... чого тобі, того й мені треба.

— А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.

Параска й собі давай утирать...

— Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?

— Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму!

— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі!

Кирило втерсь, осміхнувсь:

— Та коли б же дав бог!

Параска:

— Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже...

— Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло... І оце ж... топлива... Ну хоч кричи!

— Хе-хе, бодай вас...— Хома йому,— у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше.

— Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе...— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди!

— Аякже, куме! Хе-хе...

— Коли б же дав бог, щоб Дума... А то й дитині не радий.

— Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей.... що діти винні?

— Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже?

Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.

Кирило:

— Дак як, Оленко: "Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?" А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди.

Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку...

— Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.

Андрійко:

— А як лаяли он... ожюм не купили.

— О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема.

Оленка:

— Так... тату, і... спідничку справите?

— Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба.

Оленка давай у долоні плескати: