Брязкають ключі в коридорі, грюкають двері. Сниться Омелькові — на бубон, на скрипку це грають у його. І він це вбратий, розчісаний за столом сидить. Синя чумарка на йому, сорочка вишита. Платком шовковим йому рука перев'язана. Вусики чорні, брови. Такий пишний. Поруч з ним — гарнесенька, чорнобрива Мару-сина його, у квітках, у намисті. Проти їх — дружки, маківочки такі, співають весільної їм. На столі коровай, васильки, шишки. А там чоловіки, жінки випивають, закусюють, щастя-здоров'я молодим посилають. Всміхаються молоді: він, Омелько, Марусина, вклоняються.
— Бері хлеб! — крикнув хтось.
"Ага, — сниться Омелькові, — це ділить коровай підстаростий. Так, так. А який рушник широкий через плече он у його!"
— Хлєб бері! — знов ще дужче і так по-салдатській противно хтось крикнув.
"Так... хіба... що це?" — промайнуло в Омелька. Протирає очі, підводиться. Де це він? Дивиться. Біля дверей стоїть хлібопек Васька у бушлаті, з пайками в руках. На порозі — діжурний з револьвером під боком, червоний, пикатий.
"А де ж... де ж підстаростий, весілля? — тьохка в Омелька. Положив ті пайки біля себе на нарах, такі чорні, глевкі; сидить лупа очима... — Так от!.. Це в тюрмі він?.. у тюрмі!.. Так і є. Грати он залізні, товсті; стіни суворі, страшні, попідвожені чорним. Блощиці он червоніють на їх... ху!.. пороздавлювані. Сміття он, цвіль у кутку, — стоніг там, стоніг. А сморід!.. Товариші ось хропуть. Яким же брудом повкривані вони! Заяложеними ряднинками якимись. А сорочки які визирають у їх! Мішки засмальцьовані, вонючі якісь. Скільки в їх кузок! Така ж сама й у його. А он ще бушлат який лежить у головах!.. Так от!.. Тільки вусики чорні, брови й при йому. А де ж чумарка синя, сорочка цяцькована?! Значить... то тільки сон був! Як же це так! Ех! — зітхнув. — І то ж люде! Ні скривдив нікого, ні вкрав нічого нігде, а от... сиди у такому. Що, якби це його так Марусина побачила!.. Марусина... Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками, і він... так з нею голубивсь тоді. Ще ж так недавно! Збирався до неї старіст засилать, жить, хазяйнувать з нею... Ех, дівчино люба, хороша! Поткнись до тебе тепер. Що тепер твій батько, темний прибічник багатирський, заспіває йому? "Острожник", — скаже. А все багатирі. Що тільки ж і того, що посперечався з ними. Та ні. Позахоплювали землі по півсвіта, позажирали усе і тепер... "Не смєй!"... Зорюють он толоку вони, огороджуються... Нігде і скотини попасти чоловікові бідному. Ех!" — почухавсь. Позирнув на вікно: так уже світло в йому. Це вже там сонечко зійшло, люде це там як вештаються! Стиснув зубами, одсунув свій матрац од стіни трохи, поклав там пайки, — стола нема, — ліг. Тарканів-тарканів поз стіну ту. Далі лежав Максюта Сашко, "фартовий". Такий: у бачках, білявенький, худенький, очі швидкі. Потім циган Кроль, чорний, кучерявий, з борідкою, "блатним" себе зве. І поз другу стіну, обдерту, цвілу, лежав Яків Бровко, блідий собі чоловічок, русявий. Не вспів ще Омелько натягти "одіяло" на себе, як знов забряжчали ключі.
— Встать! — десь гукає діжурний.
— Здорово! — чуть, хрипить старший.
— Здравія желаєм! — гукають йому.
Надійшла черга й до наших хлопців, посхоплювались, враз руки "по швам", стоять вряд. Поздоровкалась до їх пика з вусищами, надряпала "4" на дощечці, далі пішла.
Згортають матраци, вмиваються над діл з чашечок.
— Ну, ето пошла скучіще уже, — позіхає Сашко. — Уночі хоч не так воля кортить. Омелько:
— Еге. Або хоч сон який присниться тобі. — Помовчав. — Ех! — чухається. — Ну й снилося ж оце мені!.. От! — Усміхнувсь. — Дівчина снилась.
— Да, — оскирнувся Сашко. — Снілась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло тощо зразу, — барахольщіца сама, — далі сідім і етак... ех, чорт возьмі, только сном і жівьош!
Бровко втирається "одіялом".
— А мені воли снились, — обізвався.
— Щаслівой... На волю підеш, — Сашко йому.
— А воли — воля, — всміхається Бровко. — Повинен би суд оправдать, значить.мене... Бо й справді: пухнемо з голоду я, діти, жінка. Кланяюсь-кланяюсь жлобам: хоч на раз спекти борошенця мені... Ні. Ну, сам... хе-хе!
Циган так заздро подививсь на Бровка.
— Еге, на волю... а я... — сів на матраці згорнутому, — мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте... брешуть вони... до жлобів робіть не піду і сідать на скамейкі не кину.
— Молодець, циган, — ляпає Сашко по спині його. — А признайсь, — питає, — багато вже скамейок перетягав за свой вєк?
— Ого! — реготить циган. — Дай бог здоров'я стільки.
— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром.
Дивиться Омелько на Сашка, на цигана. Скамейки... шпалер...
— Про віщо це вони? — питає в Бровка.
— Хе-хе! — реготить той. — Ти й не знаєш? Що то значить новак. Це по-фартовому так. Навчивсь уже й я так за шість місяців ось... Хе-хе! От слухай: шпалер — лівольвер тобі; скамейка — кінь; клюква — церква.
Одчиняється камера. Діжурний:
— Ану, виносі матраси, на оправку іді, бері швабру, скорєй!
* * *
Роз'ялозили хлопці бруд шваброю в камері, — смердить, страх. Набрали окропу, заварили цикорії, сидять над нею на нарах. Сашко й циган то на сахар Омельків, то один на одного так позирають. У їх нема й грудочки, а в Омелька... бере з ворочка, кусає. Кашлянув Сашко, оскирнувсь до цигана, далі:
— Сідел з нами как-то мужік одін. От їщо жлоб! Фраїр настоящий. Приїжджають на свіданіє до ніво, пирогів, хліба привозять йому і нікогда он тібє первий не дасть. Ну, і було же йому! Заберьом бувало усьо у ніво, а самого... под нари. — Моргає до цигана, показує йому на сахар Омельків.
Дивиться Омелько на їх.
"Так от напасть, — думає. — Сахарю в ворочку з півхунта всього, сидіть хто його зна поки, а не дай їм — і мені те, чого доброго, буде. От аріяки такі..." Розгортає ворочок. — Беріть, братця, — всміхається.
Ламають хліб, "чаюють". Чаює й Бровко: солі дрібочок кусає.
— Вот і бачу, что человєк, — оскиряється Сашко до Омелька. — Єсть — бері. Верно. Так і нада. А то... Жалко, что я тоді зовсім не пришив того гада. Сідел он, сказують, за то, що вора побив. Ну, не знав я цього. Мало сидів, сука, і дуріл всьо.