Вініцій сам очолив загін і, забувши в ці хвилини повчання Павла про любов до ближнього, пробивався вперед, розганяючи натовп із жорстокістю, згубною для багатьох, хто не встиг вчасно відбігти. Услід їм летіли прокльони й сипався град каміння, але він не зважав на це, намагаючись вибратися на вільніші місця. Рухатися вперед можна було тільки ціною неймовірних зусиль. Люди, що розташувалися вже табором, не хотіли звільняти солдатам дорогу й голосно проклинали імператора та преторіанців. У деяких місцях натовп поводився загрозливо. До слуху Вініція долітали фрази зі звинуваченням Нерона в підпалі міста. Погрожували смертю і йому, й Поппеї. Вигуки: "Sannio!", "Histrio!"[311], "Матеревбивця!" — розлягалися довкола. Одні кричали, що треба його вкинути в Тибр, інші — що Рим уже доволі терпів. Очевидним було, що погрози ті можуть перейти у відкритий бунт, який, коли б знайшовся ватажок, міг вибухнути будь-якої хвилини. Тим часом лють і розпач натовпу спрямовувалися проти преторіанців, які ще й тому не могли вирватися з тисняви, що дорогу захаращували цілі купи речей, винесених поспіхом із пожежі: скрині та бочки з продуктами, цінне майно, посуд, дитячі колиски, постіль, повози, тюки. Тут і там доходило до сутичок, але преторіанці хутко давали собі раду із беззбройним натовпом. Насилу перетнувши дороги Латинську, Нуміційську, Архейську, Лавінійську та Остійську, обминаючи вілли, сади, цвинтарі та храми, Вініцій нарешті дістався містечка вздовж Александрійської вулиці, за яким був міст через Тибр. Було там уже вільніше й менше диму. Від утікачів, яких, одначе, й тут не бракувало, довідався, що тільки деякі завулки Затибря охоплені пожежею, але очевидно, що перед силою вогню ніщо не вистоїть, позаяк є люди, котрі навмисно підпалюють і не дозволяють рятувати і кричать, що роблять так за наказом. Молодий трибун не мав уже тепер ані найменшого сумніву, що імператор дійсно наказав підпалити Рим, і помста, про яку волали натовпи, видалася йому річчю слушною та справедливою. Що ж більше міг учинити Мітридат[312] або хто-небудь із найзапекліших ворогів Рима? Міру було перебрано, безумство стало занадто жахливим, а життя людське під його владою — занадто нестерпним. Вініцій вірив, що час Нерона настав, що ці уламки, на які розпадається місто, мають і мусять привалити потворного блазня разом із всіма його лиходійствами. Коли б знайшовся чоловік доволі сміливий, аби очолити доведений до відчаю народ, статися б це могло протягом кількох годин. Тут у голові Вініція завирували сміливі та мстиві думки. А коли б це вчинив він? Рід Вініціїв, який аж до останнього часу дав цілі шереги консулів, був знаний в усьому Римі. Натовпам потрібне тільки ім'я. Адже через смертний вирок чотирьомстам рабам префекта Педанія Секунда мало не дійшло до бунту і громадянської війни. Так що сталося б тепер, при цьому страшному лихові, яке перевершувало всі нещастя, що їх зазнав Рим протягом восьми століть? Хто закличе до зброї квіритів, думав Вініцій, той безумовно зуміє скинути Нерона і сам одягне імператорський пурпур. Так чому б цього не зробити йому? Був сильнішим, діяльнішим і молодшим за інших августіанів… Нерон керував, щоправда, тридцятьма легіонами, що стояли на кордонах держави, але чи ті легіони та їхні командири не збунтуються, довідавшись про спалення Рима і його храмів?.. А в такому разі він, Вініцій, міг би стати імператором. Адже шепотілися августіани, що якийсь віщун напророчив пурпур Отонові. А чим же він гірший? Може, і Христос допоміг би йому своєю божественною могутністю, може, це він і надихнув? "О, коли б так було!" — благав у душі Вініцій. Помстився б тоді Неронові за небезпеку, що нависла над Лігією, й за свій неспокій, запровадив би панування справедливості й істини, поширив би вчення Христа від Євфрату аж до туманних берегів Британії та одягнув би Лігію в пурпур і зробив би її володаркою світу.
Але ці думки, спалахнувши в голові його, ніби сніп іскор із палаючого будинку, мов іскри, й погасли. Передовсім належало рятувати Лігію. Дивився тепер на жах цей зблизька, тож страх огорнув його заново, а перед цим морем огню й диму, зіткнувшись із жорстокою дійсністю, відчув, як у нього не лишилося вже зовсім упевненості в тому, що апостол Петро врятує Лігію. Розпач охопив його вдруге, але, діставшись Портової дороги, що вела просто на Затибря, опам'ятався аж біля брами, коло якої повторили йому те, що чув уже від біженців, — більша частина Затибря ще не охоплена пожежею, хоча вогонь у кількох місцях уже перекинувся за ріку.
Одначе Затибря повне було також диму і натовпів утікачів, через які пробитися ще важче, бо тутешні люди, маючи більше часу, виносили й рятували більше речей. Найголовніша Портова дорога в багатьох місцях була цілковито ними захаращена, і біля Навмахії Августа[313] височіли їх цілі гори. Тісні завулки, в яких нагромадилися густі дими, були просто неприступними. Мешканці втікали звідтіля тисячами. Вініцій бачив по дорозі жахливі сцени. Іноді два потоки людські, рухаючись із протилежних боків, зустрічалися в тісному проході, напирали один на одного і билися до смерті. Люди топтали тих, хто впав. У сум'ятті люди губилися, матері розпачливими голосами гукали дітей. У Вініція волосся ставало дибом від думки, що мусило діятися ближче до вогню. Серед галасу й гамору важко було про щось розпитати або зрозуміти, що кричать. Час від часу з-за ріки насувалися нові хмари диму, такого чорного й важкого, що вони стелилися при землі, мов нічний морок, поглинаючи будинки, людей і всі предмети. Але спричинений пожежею вітер розвіював дим, і тоді Вініцій міг просуватися ближче до завулку, в якому стояв будинок Ліна. Спека липневого дня, посилена жаром, що пашів із палаючих кварталів, ставала нестерпною. Дим роз'їдав очі, нічим було дихати. Навіть і ті мешканці, які в надії, що полум'я не перейде через ріку, лишалися досі в будинках, почали їх покидати, й натовпи зростали щогодини. Преторіанці, що супроводжували Вініція, відстали. У давці вдарив хтось молотом його коня, котрий, трясучи закривавленою головою та стаючи дибки, не слухався вершника. По багатій туніці Вініція впізнали в ньому августіана, й навколо залунали вигуки: "Смерть Нерону та його паліям!" Настав час грізної небезпеки, бо сотні рук простяглися до Вініція, та наполоханий кінь поніс його, топчучи людей, а водночас насунула нова хмара чорного диму, й вулиця потонула в мороці. Вініцій, бачачи, що не проїде, зіскочив урешті з коня й побіг, притискаючись до стін, а часом очікуючи, поки натовп утікачів омине його. Подумки говорив собі, що зусилля марні. Лігії могло не бути вже в місті, бо вона рятувалася втечею: легше було знайти голку в копиці сіна, ніж її в цій тисняві, в цьому хаосі. Одначе хотів, хай би й ціною життя, дістатися будинку Ліна. Час від часу зупинявся й протирав очі. Відірвавши край туніки, затулив ніс і рот і побіг далі.